В чому полягає особливості чуттєвого та раціонального пізнання 42 В чому полягає зміст пізнання та яку ро



Работа добавлена на сайт TXTRef.ru: 2019-10-29

41) В чому полягає особливості чуттєвого та раціонального пізнання?

42) В чому полягає зміст пізнання та яку роль в ньому відіграє істина?

43) Розкрийте специфіку наукового пізнання, його форми та методи.

44) В чому полягає зміст науки та які основні закономірності її розвитку?

45) В чому полягають особливості та соціальні функції науки?

46) Розкрийте сутність практики, її види і роль в структурі людської життєдіяльності?

47) Розкрийте сутність людини в історико – філософському контексті. В чому полягає специфіка есенційного і екзистенційного підходів до тлумачення сутності людини?

48) В чому полягає проблемність людського буття?

49) Розкрийте особливості есенційного та екзистенційного підходу до розгляду проблеми людини.

50) Як співвідносяться в людині природне, соціальне і духовне начала? Розкрийте змість поняття «індивід», «індивідуальність», «особа» та «особистість».

    Відповіді:

41) В чому полягає особливості чуттєвого та раціонального пізнання?

Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогоювідчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).

Чуттєве і раціональне не два ступеня, а два моменти, з яких складається знання про зовнішній світ.

Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях - чуттєвому ("empeiria" - досвід) й раціональному ("theoria" - розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що останні розглядаються не просто як різні здібності суб'єкта, а як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок із поняттями "явище" та "сутність", "зовнішнє" і "внутрішнє", "одиничне" й "загальне" і таке інше.

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта з зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. У цьому певне значення мають і предмети чуттєвого сприйняття, які в тій чи іншій мірі вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання, тому й воно має конкретно-образну чуттєву форму виразу і дає знання явищ.

Раціоналістична гносеологія вважає, що джерелом істини, головною формою пізнання є розум. Протиставлення досвіду й розуму найбільше проявилось у філософії Декарта, Спінози та Лейбніца. Високо поціновуючи досвід, вони все ж не могли зрозуміти як із нього виникають достовірні знання, що призвело до однобічного мислення (взаємовиключаючих моментів - досвіду і розуму). В цьому й зійшлися ідеалісти Декарт та Лейбніц, матеріалісти Спіноза і Гоббс. Тому й раціоналізм набрав різних відтінків. Потім у ньому стали вбачати синоніми нежиттєвої розсудливості, яка претендувала бути критерієм в теорії і практиці.


42) В чому полягає зміст пізнання та яку роль в ньому відіграє істина?

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія'' (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія — це більше явище некласичної філософії.

Для нашої філософської традиції епістемологічні студії були не характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як традиційні гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов'язані із епістемологією.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.

Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання; по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні; об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт. Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Наприклад, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; в такому розуміння об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові наголоси:

Пізнання - це:

  •  Процес вироблення знаннь, створення образів, моделей, теорій реальності (інформативний аспект пізання)
  •  Прагнення володіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (вольовий, активно-дійовий аспект пізнання)
  •  Бажання досягти найважливішовго для людини стану буття (смисловий аспект пізання)


 
Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Поняття «істина» людство поєднало з моральними поняттями «правда» і «щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.
            
Істина — адекватна інформація про об´єкт (ним може бути і сам суб´єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.
   Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу.
   Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно, поняття «ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твердження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень «квант — одиниця виміру маси тіла», «±1 є цілим числом», «гравітація — спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними.
   Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах — як комбінації (комплекси) відчуттів; Гегель — як світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як об´єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї.
   Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об´єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бути фактичним (за змістом) і логічним (пов´язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання.

43) Розкрийте специфіку наукового пізнання, його форми та методи.

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду проблем наукового пізнання, необхідно відповісти на запитання: що являє собою наука взагалі; якою є загальна класифікація наук?

Отже, наука - це історично сформований вид людської діяльності, спрямований на пізнання і перетворення об'єктивної дійсності. Вона знаходить свій вияв і як певний результат діяльності у вигляді системи знань, і як їхнє духовне виробництво, тобто науковий процес.

За своїм предметом науки поділяються на природно-технічні, ті, що вивчають закони природи і способи її освоєння і перетворення, і суспільні, ті, що вивчають різні суспільні явища і закони їх розвитку, а також самої людини як соціальної істоти (гуманітарний цикл). Важливо зазначити, що предмет науки визначає її метод. У природничих 200 науках одним із головних методів дослідження є експеримент, а в суспільних таким методом є статистика.

Ґрунтовний розгляд особливостей науково-пізнавальної діяльності можливий лише з урахуванням її зв'язку з практикою, що є основою будь-якого пізнання. Усяка пізнавальна діяльність, у тому числі й наукова, виростає з практики, базується на ній, зорієнтована на неї, рухається нею. Більше того, пізнання як процес взаємодії людини з об'єктивною реальністю, що є націленим на здобуття нових знань, вбирає, копіює й повторює структуру практичної діяльності, а остаточно - структуру праці. Як і праця, що є серцевиною практики, пізнавальна діяльність містить ряд звичайних моментів: до неї входять людина, яка пізнає, предмет пізнання, ціль, засоби й результати. Буденне і наукове пізнання тією чи іншою мірою включають перелічені моменти.

Разом з тим є очевидним, що особливості того чи іншого різновиду пізнання залежать від конкретного поєднання цих моментів, від рівня й характеру їх розвитку. Структура практичної, трудової діяльності є загальною основою для всіх різновидів пізнання. Тільки вона дає можливість порівнювати ці різновиди пізнання, фіксувати відмінності, що є між ними, та особливості.

Отже, у чому полягає різниця між буденним і науковим пізнанням?

По-перше, буденне пізнання водночас є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо втілено в неї. Наукове пізнання відокремлене від практичної діяльності. Воно здійснюється спеціально підготовленими групами людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності.

По-друге, вони відрізняються також за обсягом, методами і засобами дослідження, ступенем обґрунтованості знань. На відміну від буденного пізнання наука має справу не тільки з реальними, а й із так званими абстрактними, ідеальними об'єктами. Це обумовлює наявність у науці специфічних засобів опису об'єктів, їх дослідження.

По-третє, засобом буденного пізнання виступає наша "природна" мова, знаряддя праці. Його методи і прийоми, як правило, не усвідомлюються суб'єктом. І навпаки, наукове пізнання має усвідомлений, планомірний характер. Наука виробляє засоби емпіричного і теоретичного дослідження: вимірювальні прилади, мову науки, яка містить спеціальні правила формування визначень, висновків, доказів.

По-четверте, ці види пізнання відрізняються також і за ступенем проникнення у суть природних і суспільних явищ. Якщо наука - це система обґрунтованого, достовірного знання, то буденне пізнання € сукупністю фрагментарних знань, здогадок, рецептів народної мудрості, які є результатом практичного досвіду поколінь, воно фіксує в основному зовнішні зв'язки між явищами. Достовірність цих знань встановлюється в ході повсякденної практики. І навпаки, наукове знання проходить через особливі процедури доведення, обгрунтування, перевірки через експерименти і тільки потім широко запроваджується в практику.

У такому разі можна зробити висновок, що наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, що складається із взаємодії таких компонентів'.

а) суб'єкта пізнання, тобто особистості чи групи людей, що мають певний рівень знань, навичок, світоглядні і методологічні установки з приводу своєї діяльності;

б) об'єкта пізнання, тобто фрагмента об'єктивного світу, на який спрямовані думка і дії суб'єкта пізнання;

в) предмета пізнання, тобто конкретних аспектів пізнання, що детермінуються об'єктом пізнання і визначаються у певних логічних формах;

г) особливих методів і засобів пізнання; ґ) певних форм пізнання і мовних засобів;

д) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

е) цілей пізнання, спрямованих на досягнення істини і достовірного систематизованого знання, здатного пояснити невідомі науці факти.

Наукове знання і сам процес його отримання характеризуються системністю і структурністю. Передусім у структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні. Вони відрізняються глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значущості чуттєвого та раціонального моментів.


44) В чому полягає зміст науки та які основні закономірності її розвитку?

Нау́ка — форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання об’єктивних знань про природу, суспільство, мислення, на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

Наука — це процес творчої діяльності з отримання нових знань і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука —система знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення.

Наука як соціально значуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично систематизованих об’єктивних знань про дійсність, є складовою частиною духовної культури суспільства. Поняття «наука» включає в себе як діяльність для здобування нового знання, так і результат цієї діяльності — суму набутих в наш час наукових знань. Термін «наука» вживають також для позначення окремих галузей наукового знання. Наука характеризується доцільно орієнтованою (суспільними завданнями й потребами, певними стратегіями наукового пошуку) творчою діяльністю з постановки, вибору й розв’язання проблем духовного й практичного освоєння світу.

Наука — це поступовий процес розширення області відомого людству, відсування границь невідомого. В основі науки лежить наукове дослідження, метою якого є отримання наукового знання. Наукове знання відрізняється тим, що воно здобуте за процедурою, що отримала назву наукового методу. Ця процедура включає в себеспостереження, експеримент зі строгими вимірюваннями, аналіз результатів, розробку гіпотез, теорій і формулювання законів із обов’язковою вимогою повторюваності результату і ретельної перевірки. Люди, які виконують наукові дослідження називаються дослідниками, науковцями, вченими.

Результати наукових досліджень публікуються в науковій літературі, й, зазвичай, така публікація вимагає рецензування, тобто перевірки правильності процедури йвисновків іншими науковцями, фахівцями з даної області досліджень. Будь-які висновки досліджень і теорії можуть бути відкинуті, якщо з’являються нові факти, що їх заперечують.

Наукові дослідження прийнято поділяти на:

  •  фундаментальні (пізнання законів, що управляють поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення),
  •  прикладні (застосування результатів фундаментальних досліджень для розв’язання пізнавальних і соціально-практичних проблем).

Фундаментальні дослідження, як правило, випереджають прикладні і створюють для них теоретичний заділ. Зміцнення взаємозв’язків між фундаментальними і прикладними дослідженнями, скорочення строків впровадження наукових досягнень у практику та виробництво — одне з основних завдань сучасної організації науки.


45) В чому полягають особливості та соціальні функції науки?

Наука виконує в суспільстві ряд функцій. Під функцією науки розумієтьсязовнішній прояв її одного або кількох істотних властивостей. Уфункціях виявляються можливості і здібності науки брати участь увирішенні кардинальних проблем життєдіяльності суспільства, у створенні більшсприятливих умов і змісту життя людей, у формуванні культури.

Соціальні функції науки не є щось раз і назавжди задане. 
Навпаки, вони історично змінюються і розвиваються, як і сама наука; більшетого, розвиток соціальних функцій являє собою важливу сторонурозвитку самої науки.

Сучасна наука багато в чому суттєво, кардинальновідрізняється від тієї науки, яка існувала сторіччя або навіть півстоліттятому. Змінився весь її вигляд і характер її взаємозв'язків із суспільством.

Говорячи про сучасну науку в її взаємодії з різними сферамижитті людини і суспільства, можна виділити три групи виконуваних неюсоціальних функцій. Це, по-перше, функції пізнавальна іміровоззренческае, по-друге, функції науки як безпосередньоїпродуктивної сили, по-третє, її функції як соціальної сили, вчетверте, культурна функція та інші функції, пов'язані з тим, щонаукові знання і методи нині все ширше використовуються при вирішенні самих різнихпроблем, що виникають в ході суспільного розвитку.

Наука виробляє насамперед наукову картину світу як сукупністьзнань про природу, суспільство і людину. У цьому процесі проявляєтьсяпізнавальна (гносеологічна) функція, а також і світоглядна,оскільки наукова картина міpa (буття) не існує в чистому вигляді всвідомості людей. Вона співвідноситься людиною з повсякденним, міфологічним,релігійним, філософським осмисленням світу, постійно переоцінюється.

46) Розкрийте сутність практики, її види і роль в структурі людської життєдіяльності?

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини,, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. У широкому розумінні під практикою мають на увазі усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як виробництво, так і інші види діяльності, наприклад, педагогічну, художню, адміністративну тощо).

Структура практикимістить у собі такі моменти, якпотреба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті, результатдіяльності.

Практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, є критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матеріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії виявляється істинність думки.

Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень об'єктивного світу.

Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі.

Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об'єктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість. Але суспільна практика не обмежується тільки однією виробничою стороною. До практики входять і інші види суспільної діяльності.

 Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

 Науково-пізнавальна діяльність: до поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).

До практики входить також діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин. Практична діяльність у сфері сімейно-шлюбних відносин - господарчо-побутова, за своїм характером принципово не відрізняється від виробничої діяльності. Виховання ж дітей, організація відпочинку подібні діяльності у сфері ідеологічних відносин.

У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.

Отже, на кожному конкретно історичному етапі розвитку людське знання самою практикою організовується в завершену систему, яка має дати цілком адекватні відповіді на всі або майже всі питання, розв'язання яких забезпечує функціонування та розвиток життєдіяльності людини і суспільства. Проте багато з них з часом демонструють свою обмеженість, а при деяких обставинах навіть ста¬ють гальмом на шляху розвитку пізнання та практики. Але все ж на певному конкретно-історичному етапі розвитку практика виступає по відношенню до наявного знання в абсолютизуючій функції. Саме через цю абсолютизуючу функцію самої практики заблудження і є постійним і невід'ємним супутником істини в процесі пізнання. 
Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу – істини та заблудження, джерелом їхнього співіснування є практика, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів. 
Це положення на перший погляд суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Заблудження ж, навіть коли воно з'являється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте в дійсності все відбувається по-іншому. Все стане зрозуміло, якщо не абсолютизувати практики як критерію істини, а враховувати, що в своїй критеріальній функції вона є діалектичною єдністю абсолютного та відносного. Це поясню¬ється історичним характером практики та багатогранністю її проявів 
Відносність практики як критерію істини пов'язана з деякими особливостями взаємозв'язку між теоретичними знаннями та практикою. Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується практикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що заблудження в цьому плані може бути не менш "доказовим", ніж істина. Взаємозв'язок теоретичногс знання і реальної дії має складний і опосередкований характер. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неодмінно витікає істинність того чи іншого положення. Заблудження не меншою мірою, ніж істина, може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не сто¬сується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні, коли ставиться мета досягнення корисного ефекту.


47) Розкрийте сутність людини в історико – філософському контексті. В чому полягає специфіка есенційного і екзистенційного підходів до тлумачення сутності людини?

Людина у своїй діяльності стає певною людиною певного історичного народу, і характер її дій тепер обумовлюється загальним змістом даної епохи. Питання ж переходу одних історичних формацій у наступні виявляється дозволеним, тому що всякий принцип є щось певне, історично особливе, а, отже, історично обмежене й приречене згодом  до переходу в нове, більше високе й розвинене по змісту: "Тільки конкретний дух проявляється у всіх справах і прагненнях народу, він здійснює себе, прилучається до самого себе й доходить до розуміння себе, тому що він має справу лише з тим, що він сам із себе робить. Але вище досягнення для духу полягає в тім, щоб знати себе, дійти не тільки до самоспоглядання, але й до думки про самої себе. Він повинен зробити це, але це здійснення виявляється одночасно і його загибеллю й виступом іншого духу, іншого всесвітньо-історичного народу, настанням іншої епохи всесвітньої історії"

Народ створює те, що він бажає, він має те, чого хоче, і він багато ще чого може створити й на війні, і у світі, і у своїй країні, і за її межами, але в цьому випадку вже без участі живої душі. Вона не діє, і тому з життя народу зникає інтерес. Народ живе як старіюча людина, насолоджуючись самим собою, обмежуючись тим, що він саме такий, яким він бажав бути, і що він досяг того, чого бажав досягти. Ця звичка викликає природну смерть як окремих людей, так і цілих народів. Але принципи парфумів народів є лише моментами загального світового духу, що через них піднімається й завершується в історії, осягаючи себе й стаючи всеосяжним.

Традиційно поняття "existentia" означало у філософії "дійсність" на відміну від "essentia" як "можливості" (на це вказує М. Гайдеггер у "Листі про гуманізм"). Згодом же їх почали вживати у латиномовному значенні, де "existentia" є "існування" на відміну від "essentia"як "сутність".

Співвідношення есенційного та екзистенціального у бага- товимірному світі людини має два глибинно, внутрішньо опосередковані аспекти. Перший пов’язаний із кризою класичного філософування, кризою парадигми самосвідомості, до визначальних ознак якої (цієї парадигми) належать монологічність, логоцентризм, безальтернативність, орієнтація на гіперактивізм і просвітницьку модель облаштування світу, схиляння перед гранднаративами. І однією із найважливіших ознак цієї класичної філософської рефлексії була якраз акцентація на інваріантах людського єства (які, звісно, існують, нехай і у своїй культурно-історичній плинності). При цьому ігнорувалася, відсувалася на другий план одвічна проблемність людської природи та існування людини, котра (людина), у силу своєї біологічної недостатності та закинутості у світ сущого, постійно перебуває у ситуації екзистенційної невизначеності та напруги. І щодо другого аспекту співвідношення есенційного та ек-зистенційного. Тут йдеться про абсолютну неоднозначність, як засвідчив досвід теоретичних пошуків останнього сторіччя, відповідей на кардинальні питання переходу до постметафізики, некласичного філософування: і щодо предметних сфер, напрямків, і щодо підходів, методів дослідження (онтологія, фундаментальна включна, феноменологія, аж до феноменології тіла, герменевтика, екзистенціалізм, структуралізм, аналітична філософія, постмодернізм, філософська антропологія). При цьому, незважаючи на всі досягнення теоретичної думки останнього сторіччя, засвоюючи їх, не можна наслідувати їх в абсолютному смислі, а треба виходити із плюсів та мінусів некласичного теоретизування. А саме: йдеться про те, що останнє є внутрішньо двоєдиним. Незаперечно, що завдяки йому розкрилися принципово нові пласти світорозуміння, бачення людської природи, багаторівневість і багатовекторність людського єства. Проте при цьому воно не змогло по-справжньому протистояти суб’єктивізмові, безмежному індивідуалізмові, релятивізмові у підході до визначальних норм та ціннісних орієнтацій. Не змогло протистояти ствердженню і практиці тоталітарних режимів, бюрократизації суспільного життя, стражданням і крові мільйонів людей. Не змогло, якщо говорити у цілому, протистояти згубній для людини прогресуючій тенденції втрати нею інстинкту самозбереження. 


48)
В чому полягає проблемність людського буття?

Буття людини надзвичайно складне явище, яке потребує постійної уваги дослідників різних гуманітарних напрямків. Філософська антропологія займає одне з ключових місць у цій галузі знань. Досвід філософського осмислення людського буття, особливо в ХХ сторіччі доводить, що так звана всезагальна історія не є проекцією «не історичних» народів. Кожна історія окремого народу є унікальною, по своїй суті і, не виводиться ні від потужних дій своїх сусідів, ні від механічного запозичення соціального устрою більш «успішних» народів. До складного розуміння історичного процесу велику роль відіграли наукові роботи О. Шпенглера і А. Тойнбі. Згідно їхньому вченню кожна епоха має свою ідею, що надає їй свій, не схожий на попередні епохи сенс і колорит. В змісті цього сенсу існують різні відтінки, які мають свою унікальність не зовсім схожу на визначений панівний період. Не тільки кожна людина, а й кожний народ є носієм певного минулого, особистісного досвіду. Сучасний погляд на певний історичний партикуляризм Відкидає всезагальну закономірність. Натомість, постає індивідуальна і неповторна культура, яка для кожного народу і для кожної людини є основою для власної історії. Отже, проблема полягає в тому, що сьогоднішнє суспільство не є монолітним в культурному сенсі. І ми не тільки ті, якими є сьогодні, але і ті, якими ще були вчора. Наша сьогоднішня поведінка корегується теперішніми обставинами, сьогоднішнім образом життя, певними суспільними змінами. А оцінка, переважно широкого загалу, ґрунтується на минулому досвіді. Ця неузгодженість особливо стала помітною у нашому сучасному світі. Зміни у світі набирають обертів яким немає кінця і краю починають втомлювати сучасне суспільство. Воно на всіх рівнях соціальної драбини волає про стабілізацію, яку, до речі, чітко не уявляє. Бажана стабілізація постійно вислизає, її не можна зафіксувати. А уявна стабілізація не наповнюється реальним змістом і формується, як розумова абстракція, яка не здатна покінчити з неконтрольованими змінами. На основі минулого досвіду суспільство намагається зупинити небажані релятивні тенденції, продукуючи нові, які не встигає осмислити сталими і застарілими знаннями. Спроба взяти під контроль,  неконтрольовані зміни не дають бажаного результату. Спосіб подолання текучого і змінного, спроба привести його у відповідність стабілізуючої абстрактної і не чіткої уяви (над часової) є, в деякій мірі, утопічною. Глибина часу, як всеохоплююча тенденція розвитку з усіма його модифікаціями відкидає незрілу уяву про всезагальне і необхідне в історичному процесі, схему для всіх суспільств, виявляючи зовсім інші реалії, не схожі на звичні і зрозумілі пояснювальні події, які ще були свіжі в пам’яті.  Але незаперечним залишається факт, що будь-яке суспільство, незважаючи на власні «досягнення», творить «досконале», тобто «вічне» у теперішньому, використовуючи власний минулий унікальний і неповторний досвід, який ми називаємо культурним. «Слід твердо засвоїти: намір науково тлумачити історію, в кінцевому рахунку завжди буде вміщати в собі моменти не зрозумілого і суперечливого»

49) Розкрийте особливості есенційного та екзистенційного підходу до розгляду проблеми людини.

Природа людини, людське єство не просто дійсно існує, але й справляє колосальний вплив на усі складові життєдіяльності людини. А існує воно, це єство, як визначально, починаючи із першовитоків, внутрішньо суперечливе явище. І у філогенетичному плані, і у плані персонального буття кожного. Біологічна недостатність людини була вирішальним чинником її становлення як окремого виду, біологічного і соціального. Вона ж визначила у подальшому і суперечливість людського єства як його найбільш вагому прикметну рису. 

Із цього випливає також необхідність усвідомлення того, що людину характеризують усі можливі її сутнісні визначення (діяльна, розумна, безумна, ігрова, суспільна, політична, істота, що створює знаряддя праці, що характеризується артикульованою мовою і т.д. і т.п.). Але характеризує її не в абсолютному сенсі, а у плані того, що самі ці ознаки існують лише у своїй внутрішньо суперечливій єдності та культурно-історичній плинності. Себто такими характеристиками вони виступають не у своїй окремішності, самосутності, а лише тому, що вони відбивають певні грані єдиного і водночас внутрішньо суперечливого процесу реальної людської життєдіяльності, існування людини як теж межового феномену, що знаходиться на грані, на взаємопереході існування як безпосередньої фактичності та як процесу особистісного проходження через усі можливі екзистенціали буття (страх, турбота, рішимість, вибір, проект, надія, совість тощо). Через це дійсно принципове значення має те, що людське 
існування є такою ж визначальною ознакою людини, як і набір її сутнісних характеристик. Це існування радикально відрізняє її від існування усіх інших організмів: «людське життя не може «бути прожите» шляхом відтворення видового образу життя; якраз вона повинна жити. Людина — єдина тварина, для якої її власне існування виступає проблемою, яку вона має розв’язати і від якої вона не може втекти» 35 . Отже, не можна адекватно охарактеризувати людське єство, якщо виходити лише із протиставлення сутності та існування людини і не враховувати складноструктурованості, ієрархічності як обох понять, так і їх взаємозв’язку та взаємообумовленості. 

Співвідношення есенційного та екзистенціального у багатовимірному світі людини має два глибинно, внутрішньо опосередковані аспекти. Перший пов’язаний із кризою класичного філософування, кризою парадигми самосвідомості, до визначальних ознак якої (цієї парадигми) належать монологічність, логоцентризм, безальтернативність, орієнтація на гіперактивізм і просвітницьку модель облаштування світу, схиляння перед гранднаративами. І однією із найважливіших ознак цієї класичної філософської рефлексії була якраз акцентація на інваріантах людського єства (які, звісно, існують, нехай і у своїй культурно-історичній плинності). При цьому ігнорувалася, відсувалася на другий план одвічна проблемність людської природи та існування людини, котра (людина), у силу своєї біологічної недостатності та закинутості у світ сущого, постійно перебуває у ситуації екзистенційної невизначеності та напруги. І щодо другого аспекту співвідношення есенційного та ек-зистенційного. Тут йдеться про абсолютну неоднозначність, як засвідчив досвід теоретичних пошуків останнього сторіччя, відповідей на кардинальні питання переходу до постметафізики, некласичного філософування: і щодо предметних сфер, напрямків, і щодо підходів, методів дослідження (онтологія, фундаментальна включна, феноменологія, аж до феноменології тіла, герменевтика, екзистенціалізм, структуралізм, аналітична філософія, постмодернізм, філософська антропологія). При цьому, незважаючи на всі досягнення теоретичної думки останнього сторіччя, засвоюючи їх, не можна наслідувати їх в абсолютному смислі, а треба виходити із плюсів та мінусів некласичного теоретизування. А саме: йдеться про те, що останнє є внутрішньо двоєдиним. Незаперечно, що завдяки йому розкрилися принципово нові пласти світорозуміння, бачення людської природи, багаторівневість і багатовекторність людського єства. Проте при цьому воно не змогло по-справжньому протистояти суб’єктивізмові, безмежному індивідуалізмові, релятивізмові у підході до визначальних норм та ціннісних орієнтацій. Не змогло протистояти ствердженню і практиці тоталітарних режимів, бюрократизації суспільного життя, стражданням і крові мільйонів людей. Не змогло, якщо говорити у цілому, протистояти згубній для людини прогресуючій тенденції втрати нею інстинкту самозбереження. 

50) Як співвідносяться в людині природне, соціальне і духовне начала? Розкрийте зміст поняття «індивід», «індивідуальність», «особа» та «особистість».

Співвідношення природного і соціального постає внутрішньою проблемою людського способу буття, тобто лише на соціальному рівні життєдіяльності людина стикається із колізією між ними. І лише на соціальному рівні виявляються та розкриваються ті властивості природного, які входять в конфлікт із деякими характеристиками соціального.

Відповідно, можна стверджувати, що протистояння природного та соціального є суто соціальним, а конфлікт між стихійним та регламентованим виявляється як конфлікт між різними складовими процесу соціальної людської життєдіяльності. Для людини не існує просто природного, а існує природне, виявлене через соціальне, так само, як не існує чистого соціального, а існує соціальне на грунті природного.

______________________________________________________

Пропущено «Духовне начало» (співвідношення)

_______________________________________________________

Індивід - це суспільна окремішність, своєрідний "атом", що гармонійно поєднує природні (вроджені) задатки та соціально набуті риси й властивості. Індивід - це окрема особина роду і те особливе у людині, що виділяє його з-поміж інших людських істот та вроджена природна данність, котра була розгорнута соціалізацією. Це особлива одинична цілісність, для якої характерна цілісність морфологічно та психофізіологічної організації, стійкість у взаємодії з природним і соціальним середовищем та активна життєдіяльність.

Останнім часом все більше українських психологів, педагогів та навіть філософів у своїх дослідженнях стали використовувати категорію "особистість". Це, в більшості, має місце тоді, коли прагнуть абсолютизувати одиничні риси при характеристиці певної особи або при необхідності співставлення однієї особи з іншою. Проте особа - це суспільна людина, яка органічно поєднує в собі не лише свої одиничні, а й загальні властивості, риси. Це поняття зорієнтоване на визнання найвищих її цінностей та безумовний авторитет.

Особа - це людина, яка активно, творчо засвоює культурну спадщину, не лише "споживає", а й продукує своє у цей спадок. Формування й культивування людиною цінностей гуманістичного, морального, естетичного змісту та усвідомлення себе як людини розумної, моральної, культурної - є процесом становлення особи. Таким чином, о с о б а - це окрема людина (окремий індивід), психічно здорова, що увібрала в свою свідомість, пам'ять, практику життєдіяльності все загальнолюдське (досвід, знання, культуру, звичаї), творчо переосмислила їх, переробила, "присвоїла" і повсякденно керується ним як своїм власним.

Особа є одночасно і суб'єктом, і об'єктом соціальних відносин. Вона не тільки продукує соціальні дії й діяльність, а й на когось їх спрямовує. Це центр зосередження усіх суспільних дій, мікросуспільство, в якому органічно поєднані діяльнісні, психічні, моральні, інтелектуальні та інші властивості. Це суб'єкт не тільки власної життєдіяльності, людських стосунків, а й пізнання, носій суспільної свідомості, який свідомо вибудовує і спрямовує свою діяльність у світі. Водночас, це цілісна і динамічна система інтелектуальних, соціально-культурних, морально-вольових властивостей людини. Це не тільки реальне, те що існує у людській буттєвості, а й те, що може бути розгорнуто й проявитися в ході життєдіяльності індивіда. Завдячуючи реальним і потенційним рисам, властивостям, якостям особа яскраво виявляє свою винятковість (неповторність та індивідуальність) серед інших людей, а водночас - типовість, загальність. Цим самим вона діалектично поєднує й культивує одиничне, особливе і загальне.

   Кожна особа має свій особливий і специфічний світ (індивідуалізацію). В ньому воєдино поєднуються матеріальна й духовна сторони суспільного, які відображаються через призму умов життєдіяльності та побуту людини. На формування індивідуальності (рис, властивостей) безпосередньо впливають матеріально-виробнича практика, життя і побут, до яких належить особа. Істотний вплив спричиняє і духовна сфера (духовна культура) епохи. Помітний вплив спричиняють і потреби й інтереси, політична й світоглядна орієнтація, мікросередовище та сім'я.

Іншими словами, індивідуальність - це така визначеність індивіда, яка характеризується винятковими рисами чи властивостями. В першу чергу, вона пов'язана з природно-біологічними ознаками, а потім і з соціально набутими. Завдяки цьому одна особа відрізняється від інших. У випадку, коли в індивідуальному переважають одиничні риси, тоді й проявляється індивідуалізація.

Спираючись на свої індивідуальні властивості, особа діє нетипово, вносить щось своє. Це неординарний процес, результати якого не завжди співпадають із загальносуспільними очікуваннями. У своїй тенденції вони можуть як прискорювати, так і гальмувати процеси суспільного розвитку.

Особистість — це поняття, вироблене для відображення біо-соціальної природи людини, розгляду її як індивіда, як суб'єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності, соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.
Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду
 суспільства. Деякі теорії особистості не включають в неї біологічні характеристики людини, інші, приміром, фрейдизм, надають біологічним чинникам визначального значення. Більш виваженим є трактування особистості як динамічної єдності біологічного та соціального.

Не слід змішувати поняття «особистість» та «особа». Під особою розуміють людського індивіда як суб'єкта відносин і свідомої діяльності. Ці два поняття — особа як цілісність людини (лат. persona) і особистість як її соціальний і психологічний образ (лат. personalitas) — термінологічно цілком різні.

Другие работы

Анализ рынка порядок его проведения основные...


Анализ рынка порядок его проведения основные показатели. Под анализом рынка понимается сбор сведение в систему и анализ числовых показателей кас...

Подробнее ...

парка От Саркобатус Флотс до Лебедя Х1 Да буд...


Я знаю что ты все еще взбешен проговорил он через некоторое время. Я не видел его как его самого чертовски долгое время и Он покачал головой. Он ...

Подробнее ...

______________20___ г. ~~~____ ФЕДЕРАЛЬНЫЙ ГО...


№____ ФЕДЕРАЛЬНЫЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫЙ СТАНДАРТ НАЧАЛЬНОГО ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ по профессии 250401. Настоящий федеральный г...

Подробнее ...

В ранней юности учение продолжает оставаться...


По своему строению мотивы старших школьников характеризуются наличием ведущих ценных для личности побуждений. У подростка учебные интересы опред...

Подробнее ...