ТЕМА 14. ГОСПОДАРСЬКИЙ МЕХАНІЗМ У СИСТЕМІ СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ.



Работа добавлена на сайт TXTRef.ru: 2019-10-29

ТЕМА 14. ГОСПОДАРСЬКИЙ МЕХАНІЗМ У СИСТЕМІ СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ. ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ

                                                                   ПЛАН

           

1. Господарський механізм у системі суспільного відтворення

2. Економічна політика держави.

1. ГОСПОДАРСЬКИЙ МЕХАНІЗМ У СИСТЕМІ СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ 

Господарський механізм суспільного відтворення – це певна система способів і форм реалізації дії об'єктивних економічних законів з метою узгодження економічних інтересів різних класів і соціальних груп для найбільш повного забезпечення задоволення потреб усіх членів суспільства. Економічні закони мають об'єктивний характер, тобто їх дія не залежить від волі й свідомості людини. Водночас діяльність людини має суб'єктивний характер, і закони визначають цю суб'єктивну діяльність тільки загалом, тільки наближено. Це означає, що діяльність людини в кожному конкретному випадку може не цілком відповідати, а інколи й суперечити вимогам об'єктивного економічного закону чи законів. За  цих умов суспільство завжди повинно шукати ті організаційно-економічні форми, у межах яких людина, діючи цілком вільно, максимально б наближалась у своїх діях до вимог економічих законів. Ці форми виступають як певні елементи господарського механізму й тим самим реалізують його функції.

Перша функція господарського механізму  суспільного відтворення полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію відносин, які формують економічний базис суспільства. Друга функція господарського механізму полягає в забезпеченні поєднання й взаємодії продуктивних сил і економічних відносин. Третя функція господарського механізму –  забезпечення умов безпосереднього поєднання робочої сили й засобів виробництва. Четверта функція господарського механізму пов'язана з вирішенням тих суперечностей, які притаманні ринковій економіці. Це не тільки суто економічні суперечності, а дуже часто й соціальні, бо вони, як правило, породжуються економічними явищами. Так, ринкова економіка, оскільки вона реалізується через діяльність кожного конкретного підприємця, байдужа до охорони навколишнього середовища, збереження пам'яток культури, раціонального використання багатьох природних ресурсів тощо. За цих умов господарський механізм повинен бути спрямований на таку організацію економічної діяльності, яка б унеможливлювала або максимально зменшувала негативні наслідки суспільного виробництва.

Господарський механізм суспільного відтворення має дві складові: ринковий механізм саморегулювання й державне регулювання економіки. Ринковий механізм саморегулювання дає можливість: а) ефективно розподіляти ресурси для виробництва необхідних суспільству товарів; б) успішно функціонувати за наявності навіть обмеженої інформації (досить мати дані про ціну товару й про витрати на його виробництво); в) забезпечувати гнучкість і високий ступінь пристосування до умов, що змінюються; г) вільно вибирати й діяти споживачам і підприємцям (вони незалежні в прийнятті рішень, укладанні угод і т. ін.); д) задовольняти різноманітні потреби, підвищувати якість товарів, швидше досягати ринкової рівноваги; е) розширювати асортимент, підвищувати якість продукції, знижувати витрати й тим самим підтримувати  її конкурентоспроможність.

Проте цілий комплекс питань не може бути вирішений за допомогою ринкових форм господарського механізму. Це, наприклад, такі питання: збереження ресурсів, що не відтворюються; формування механізму захисту навколишнього середовища (тільки законодавчі акти можуть примусити підприємців вкладати кошти в екологічно чисте виробництво); регулювання використання ресурсів, що належать усьому людству (наприклад, рибні багатства океанів); створення стимулів для виробництва товарів колективного користування (наприклад, шляхів, громадського транспорту, освіти тощо); забезпечення права на працю й дохід, перерозподіл доходів; забезпечення фундаментальних наукових досліджень; орієнтація на виробництво соціально необхідних товарів, а не на задоволення потреб тільки тих, хто має гроші; стабільний економічний розвиток з його всебічними якісними й кількісними характеристиками. Усе це вимагає активної участі держави в економічному житті суспільства й формує її економічні функції, до яких належить й державне регулювання економіки (утім, останнє часом розглядається не як економічна функція держави, а як форма чи метод її впливу на економіку). 

Державне регулювання як складова господарського механізму суспільного відтворення переслідує такі цілі: прискорення науково-технічного прогресу й структурну перебудову народного господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найбільш сприятливих умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації прибутків, підтримку соціального партнерства і в кінцевому підсумку забезпечення на цій основі високого рівня і якості життя широких верств населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру. Воно передбачає державне програмування економіки. Основними формами державного програмування є: розробка та реалізація національних програм і цільових комплексних програм. Національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції й має інформаційно-орієнтирний характер, дозволяючи конкретним підприємствам та їх обєднанням нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічній діяльності. Формально така програма має індикативний (рекомендаційний) характер: конкретне підприємство саме вирішує питання про те, брати участь йому в державній програмі або діяти на свій страх і ризик. Насправді, однак, держава використовує всю систему економічних інструментів (наприклад, державні замовлення, що забезпечують гарантійний ринок збуту і досить високі ціни, пільгові податкові й процентні ставки, прямі субсидії), які є в її розпорядженні, з тим, щоб створити умови конкретним підприємствам для зростання обсягу продажу й збільшення маси прибутку й тим самим спонукати ці підприємства брати активну участь у реалізації настанов програми.

Що стосується державних цільових програм, розрахованих на участь десятків і сотень підприємств, то вони мають обов’язковий характер. Однак обов’язковість базується не на наказах (командах), а на контрактах, які, передбачаючи жорстку матеріальну відповідальність виконавців, добровільно укладаються підприємствами-виконавцями з державним органом, що очолює програму. Звичайно такі програми дуже вигідні підприємствам-виконавцям, що дозволяє розміщувати державні замовлення на конкурентній основі, надаючи їх тим, хто пропонує найбільш вигідні для держави умови (якість, витрати, терміни виконання).

Об'єктом державного регулювання є вся економічна система держави. Але оскільки економічна система суспільства має складну структуру й включає значну кількість підсистем (галузі, сфери тощо), які постійно функціонують, що виявляється в різноманітних соціально-економічних процесах, таких, як економічні цикли, демографічні зміни, інфляція тощо, то останні й стають безпосереднім об'єктом державного регулювання.

Суб'єктом державного регулювання виступає держава в особі органів влади. Слід зазначити, що загальна організація суб'єкта державного регулювання залежить, насамперед від рівня розвитку демократії в конкретному суспільстві. Там, де існують сталі демократичні традиції, як правило, суб'єкти державного регулювання економіки найбільш повно відображають інтереси всього суспільства й несуть високу відповідальність за свої дії й за їх наслідки. У тих же країнах, де демократичні інститути обмежені й існує скоріше автократія окремої особи чи партії (прикладом можуть бути Росія або Китай), там вплив держави на економічне життя може бути дієвішим за реалізацією, але не завжди ефективним за кінцевими наслідками. Хоча навіть у країнах з автократичними режимами, якщо вірити гаслам, усі дії владних структур підпорядковані інтересам народу. Проте історичний досвід свідчить, що тільки демократія здатна найбільш повно відображати інтереси всіх членів суспільства й забезпечувати їм максимум свободи в їх економічному житті. 

Крім державного регулювання економіки, держава виконує ще низку економічних функцій, які можна згрупувати за певними напрямами:

 загальна координація соціально-економічного розвитку на базі розробки та здійснення довгострокової стратегії –  структурної, науково-технічної, інноваційної;

діяльність, спрямована на розвиток людського капіталу, підвищення рівня та якості життя населення, захист інтересів виробників та споживачів благ;

створення та удосконалення загальних інституціональних умов для господарювання економічних суб’єктів;

регулювання виробничого та рекреаційного навантаження на природу, стимулювання економії природних ресурсів;

 захист інтрересів країни та зміцнювання її позицій у світовому господарстві, розвиток внішньоекономічних зв’язків;

участь у розв’язанні глобальних проблем;

розвиток соціального партнерства, погодження соціальних дій з інститутами громадянського суспільства та бізнесом.

2. Економічна політика держави

  

Державне регулювання економіки здійснюється через низку заходів, які прийнято називати економічною політикою. Ця політика базується на стратегічних цілях держави, які відображають інтереси всіх громадян і спрямовані на розвиток суспільства й зростання добробуту його членів. Оскільки стратегічні орієнтири відображають головні цілі всього суспільства, а їх досягнення потребує багатопланових дій, то й державна економічна політика за своїми напрямами охоплює всі сфери суспільного життя.

За падіння виробництва, кризи першочерговим завданням державної економічної політики є досягнення економічної стабілізації. У цьому разі макроекономічна політика виступає у формі стабілізаційної політики. Функціонування економіки в стабільному режимі висуває на передній план вирішення проблеми забезпечення економічного зростання. За цих умов макроекономічна політика перетворюється в політику економічного зростання.

Економічна стабілізація включає виробничу та фінансову стабілізацію. Ознакою виробничої стабілізації є наближення реального ВВП до потенційної величини. Фінансова стабілізація проявляється через поліпшення стану фінансових балансів країни та параметрів грошового ринку. Фінансові баланси країни –  це державний бюджет та платіжний баланс. Тому зменшення їх дефіциту є ознакою фінансової стабілізації. 

Державний бюджет –  це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, протягом бюджетного періоду. Фінансові ресурси – це сукупність коштів, що перебувають у розпорядженні держави та суб' єктів господарювання. Фінансові ресурси акумулюються в державному бюджеті  переважно завдяки функціонуванню податкової системи. Податки –  це  обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб у бюджет. Залежно від співвідношення доходів і видатків державний бюджет може бути: а)  збалансованим, коли видатки дорівнюють доходам; б) дефіцитним,  коли доходів не вистачає для фінансування видатків; в)  профіцитним, коли, доходи перевищують видатки.

Ознакою стабілізації грошового ринку є наближення інфляції до оптимального рівня та повернення відсоткової ставки й валютного курсу до рівня, який сприяє досягненню кінцевих цілей.

Політика економічного зростання –  діяльність держави, спрямована на забезпечення зростання виробництва реального ВВП за рахунок збільшення потенційного ВВП й підтримання інфляції на оптимальному рівні. Реалізація такої політики складається із двох елементів: а) збільшення потенційного ВВП за рахунок залучення в економічний обіг додаткових факторів виробництва й забезпечення технологічного прогресу, що  збільшує сукупну пропозицію; б) утримання таких темпів зростання сукупного попиту, які відповідають темпам зростання потенційного ВВП.

Практично державну економічну політику неможливо розмежувати на стабілізаційну політику й політику економічного зростання. Вона поєднує обидві форми. Але в різних умовах це поєднання може бути неоднаковим. Так, в умовах рецесії акценти мають зміщуватися на стимулювання сукупного попиту. Така політика є переважно стабілізаційною. Якщо падають темпи економічного зростання, то головна увага зосереджується на необхідності збільшення сукупної пропозиції. Така політика є переважно політикою економічного зростання.

Залежно від інструментів (засобів), за допомогою яких держава здійснює свою економічну політику, слід розрізняти дві її складові, якими є фіскальна (бюджетно-податкова) політика й монетарна (грошово-кредитна) політика.

Фіскальну політику проводить уряд під контролем парламенту. Фіскальна політика –  це політика управління державним бюджетом, його надходженнями та видатками. Монетарну політику контролює центральний банк. Це сукупність заходів щодо регулювання грошового обігу, кредитування та курсоутворення з метою стабілізації цін та створення сприятливих умов для економічного зростання. Між фіскальною та монетарною політикою існує тісний зв’язок.  Тому для забезпечення високої ефективності економічної політики заходи фіскальної та монетарної політики мають узгоджуватися між собою..

Другие работы

Сырье и материалы- затраты на необходимое сыр...


Топливо и энергия на технологические цели: затраты на все виды расходуемых в процессе производства продукции топлива и энергии со стороны и выра...

Подробнее ...

Типи організмів що входять до складу біосфер...


Вернадського про ноосферу Кругообіг речовин та його причина Атмосфера її межа складові частини функції Кругообіг вуглецю Кругообіг сірки і фосфор...

Подробнее ...

.2013 01 Дата


в банк плат. плат. ПЛАТЕЖНОЕ ПОРУЧЕНИЕ № 3 13.2013 01 Дата Вид платежа Сумма прописью Тридцать четыре тысячи шестьсот семьдесят рублей 00 копеек ...

Подробнее ...

О крестьянском фермерском хозяйстве1


Землями промышленности и иного специального назначения признаются земли которые расположены за чертой поселений и используются или предназначены...

Подробнее ...