НА ТЕМУ Способи та форми припинення підприємницької діяльності з дисципліни Підприємницьке право



Работа добавлена на сайт TXTRef.ru: 2019-04-17

PAGE   \* MERGEFORMAT2

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Навчально-науковий інститут економіки і права

Кафедра туризму і готельно-ресторанної справи

РЕФЕРАТ  НА ТЕМУ

«Способи та форми припинення підприємницької діяльності»

з дисципліни «Підприємницьке право»

Виконала:

Студентка 3 курсу «Г» групи,

ННІ Економіки і права,

кафедри «Туризму і
готельно-ресторанної справи»                          Калініна Оксана
 Валеріївна

Перевірив:

 к. ю. н., доцент                                              Тараненко Сергій Михайлович

Черкаси– 2014 р.

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………..………….3

Розділ 1. Загальнотеоретичні положення припинення підприємницької діяльності………………………………………………………………………..……5

  1.  Нормативно-правова база припинення суб’єктів господарювання ………….5

1.2 Класифікація підстав припинення підприємницької діяльності…………....12

Розділ 2.Характеристика форм припинення підприємницької діяльності …..15

2.1 Припинення суб’єктів господарювання шляхом реорганізації…….….…15

2.2 Припинення суб’єктів господарювання шляхом ліквідації………………..19

Висновки……………………………………………………………………………23

Список використаних джерел……………………………………………………25


ВСТУП


       Актуальність теми.  Господарсько-правові інститути припинення діяльності суб’єктів господарювання набувають усе більшого значення. Це зумовлено рядом причин.

    По-перше, ринкові відносини в економіці на сучасному етапі характеризуються активним перерозподілом капіталу і власності. Юридичними формами такого перерозподілу виступають реорганізація і ліквідація суб’єктів господарювання.

   По-друге, реорганізація і ліквідація є основними способами здійснення політики роздержавлення і приватизації.

    По-третє, за роки перетворень розроблено широку законодавчу базу, яка регулює створення, діяльність і припинення суб’єктів господарювання різних форм. Однак прогалини у законодавстві про реорганізацію або ліквідацію часто спричиняють тяжкі негативні наслідки для майнового обігу.

    По-четверте, проблема захисту майнових інтересів кредиторів (у першу чергу громадян) набула вже не юридичного і навіть не економічного, а політичного характеру.

    Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка наукових положень і пропозицій з удосконалення припинення суб’єктів господарювання на основі комплексного аналізу господарського законодавства, практики застосування та відповідних теоретичних засад.

    Для досягнення сформульованої мети було поставлено такі завдання:

- проаналізувати правову базу реорганізації та ліквідації як способів припинення суб’єктів господарювання;

- охарактеризувати припинення підприємницької  діяльності юридичних осіб

-  класифікувати способи припинення суб’єктів господарювання;

- систематизувати особливості реорганізації та ліквідації суб’єктів господарювання;

- виявити підстави ліквідації суб’єктів господарювання;

     Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі припинення суб’єктів господарювання, судова практика припинення таких суб’єктів.

    Предметом дослідження є правові питання припинення суб’єктів господарювання.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРИПИНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1 Нормативно-правова база припинення суб’єктів господарювання

     Загальним питанням припинення суб’єктів господарювання (юридичних осіб) присвячено норми ГК України (ст. 59-61) та Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), зокрема ст. 104-112. А спеціальні положення, що регламентують виключення суб’єктів підприємницької діяльності з Єдиного державного реєстру, містяться в ст. 33-41 Закону України (далі ЗУ) “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [1].

    Прийняття зазначеного Закону та включення відповідних норм у ГК України та ЦК України спрямовано на врегулювання процедури припинення. Однак положення, що в них містяться, розрізнені, не завжди узгоджені, а в деяких випадках зовсім не регулюють відносини, які складаються в процесі припинення суб’єктів господарювання – юридичних осіб та громадян-підприємців.

     Перш за все це стосується співвідношення понять “припинення діяльності суб’єкта господарювання” (ст. 59 ГК України), “припинення юридичної особи” (ст. 104 ЦК України, ст. 33 Закону), “припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця” (розділ VI Закону), що використовуються для визначення фактичного припинення існування суб’єкта господарювання – юридичної особи та позбавлення фізичної особи статусу підприємця. Одні вчені застосовують перше поняття (В.С. Щербина), інші – “припинення суб’єкта господарювання”, посилаючись на те, що поняття “припинення діяльності суб’єкта господарювання” взагалі законодавством не визначено (Л.М. Кальчук, О.А. Святогор). Треті ж вживають вислів “припинення (діяльності) суб’єкта господарювання” . Поєднанням двох термінів в одному робиться спроба об’єднати два поняття: припинення суб’єкта господарювання, що стосується юридичних осіб, та припинення підприємницької діяльності суб’єктів господарювання – фізичних осіб –підприємців [2].

     

Суб’єкти господарювання можуть бути припинені в результаті двох подій: реорганізації та ліквідації.

    Слід зазначити, що термін “реорганізація суб’єкта господарювання” в ГК України не міститься. Кодекс називає цей процес переданням усіх майнових прав і обов’язків суб’єкту господарювання, що знову виник (створеному). Крім того, цей термін використовується в ст. 33 ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [3].

     Деякі вчені-юристи указують на те, що питання припинення суб’єктів господарювання більш повно прописано в нормах ЦК України. Крім того, спеціальною нормою до ст. 59-61 ГК України і ст. 104-112 ЦК України виступають норми Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців” .

    Рішення про припинення (ліквідацію або реорганізацію) суб’єкта господарювання може ухвалюватися як у добровільному порядку, так і в примусовому (за рішенням власника або уповноважених ним осіб, засновників суб’єкта господарювання або їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням суду). Щодо суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм уповноваженими на прийняття рішень про їх припинення особами будуть, наприклад: для державних підприємств – міністерства, інші центральні органи виконавчої влади; для казенних підприємств – Кабінет Міністрів України; для суб’єктів колективної форми власності – загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах; для приватного підприємства – фізична особа як власник майна і як засновник.

      Головна відмінність двох способів припинення суб’єктів господарювання (шляхом їх ліквідації або реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, в наявності або відсутності правонаступництва. Якщо в результаті ліквідації суб’єкта господарювання суб’єктивні права і обов’язки, які належали йому до цього, перестають існувати, припиняються на майбутнє, то у зв’язку з реорганізацією вони, так би мовити, успадковуються – настає повне (універсальне) правонаступництво. Суб’єктивні права і обов’язки суб’єктів, які припинили своє існування, стають правами і обов’язками нових або оновлених (як у випадку з “приєднанням”) утворень, які продовжують свою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі.

     Крім того, необхідно враховувати різні види суб’єктів господарювання, оскільки особливості їх реорганізації та ліквідації залежать в основному від двох чинників:організаційно-правової форми суб’єкта господарювання і підстав їх реорганізації та ліквідації.

     Так, згідно зі ст. 51 ГК України підприємницька діяльність припиняється:

а) з власної ініціативи підприємця;

б) у разі закінчення строку дії ліцензії;

в) у разі припинення існування підприємця;

г) на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

    Підприємець має право самостійно у будь-який час із додержанням встановленої законом процедури прийняти рішення про припинення підприємницької діяльності. Підстави для такого рішення законом не визначаються, вони можуть бути різними.

      Діяльність господарського товариства може бути припинена на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. Позивачем у такому разі виступає орган, який відповідно до чинного законодавства здійснює контроль за діяльністю товариства. Такими, що систематично порушують законодавство, вважаються господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і порушили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне й умисне нехтування його вимогами з боку товариства.

       Норми ГК України встановлюють загальні вимоги до порядку ліквідації суб’єктів підприємницької діяльності в Україні. Для проведення ліквідаційної процедури власник майна суб’єкта господарювання або його представник, інший орган, визначений законом, формує спеціальний орган – ліквідаційну комісію, встановлює порядок та строки проведення ліквідації. Строк для заяви претензій кредиторами не може бути меншим, ніж два місяці від дня оголошення про ліквідацію. У спеціальному додатку до газети та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарської діяльності ліквідаційна комісія публікує повідомлення про ліквідацію, її строки та порядок. Відомі кредитори інформуються персонально у письмовій формі. Крім того, ліквідаційна комісія оцінює наявне майно, стягує дебіторську заборгованість та виявляє вимоги кредиторів. Ліквідаційна комісія розраховується з кредиторами згідно з вимогами ст. 61 ГК України та складає ліквідаційний баланс, який подає власнику або органу, що призначив ліквідаційну комісію.

     Порядок припинення діяльності підприємця, передбачений іншими законодавчими актами, повинен відповідати цим загальним вимогам.

      Припинення діяльності господарського товариства як суб’єкта господарювання зі статусом юридичної особи відбувається шляхом ліквідації або реорганізації відповідно до вимог ст. 59 ГК України та інших законів, що визначають специфіку правового становища товариств з виключним предметом діяльності (банківська, біржова, спільне інвестування, страхування).

Процедура ліквідації господарського товариства передбачає прийняття відповідного рішення (про ліквідацію товариства та призначення ліквідаційної комісії) вищим органом товариства (добровільна ліквідація) або судом (примусова ліквідація).

     Прийняття зазначених рішень тягне за собою важливі правові наслідки: повноваження щодо управління справами господарського товариства переходять до ліквідаційної комісії, яка повинна виконати певні дії (у триденний строк з моменту її утворення опублікувати інформацію про ліквідацію господарського товариства; вчинити дії, передбачені ст. 58-61 ГК України та іншими законами, що визначають специфіку правового становища господарських товариств з певним видом діяльності (банківської, спільного інвестування тощо).

      Основне завдання ліквідаційної комісії – акумулювати кошти товариства, у тому числі шляхом продажу його майна, провести розрахунки з кредиторами (відповідно до ст. 61 ГК України) та учасниками товариства. За загальним правилом перевагу перед учасниками товариства щодо задоволення своїх вимог за рахунок майна товариства мають кредитори товариства, наймані працівники (щодо оплати їх праці), держава (щодо виконання зобов’язань перед бюджетом), банки, власники облігацій, випущених товариством, та інші кредитори. Лише після задоволення вимог зазначених осіб кошти, що залишилися після цього, розподіляються між учасниками товариства у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію, з дотриманням порядку та вимог, передбачених ГК України, Законом “Про господарські товариства” та установчими документами товариства. Проте розподіл коштів між учасниками товариства повинен бути затриманий у разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства. Лише вирішення судом цього спору або одержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості дає підстави ліквідаційній комісії здійснити розрахунки з учасниками товариства. При цьому майно, передане товариству його засновниками або учасниками у користування, повертається в натуральній формі без винагороди. З цього приводу слід зазначити, що тривалий час серед науковців та практиків тривала дискусія щодо визнання акціонерів боржника учасниками провадження у справах про банкрутство. Так, у справі № 9/207 про визнання банкрутом ВАТ “Знам’янський завод продтоварів” Ухвалою господарського суду Кіровоградської області від 16.08.2004 року було порушено справу про банкрутство, Ухвалою того ж суду від 08.11.2004 року затверджено реєстр вимог кредиторів, а Постановою від 23.11.2004 року це ВАТ визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру і призначено арбітражного керуючого ліквідатором банкрута. Проте Постановою Вищого господарського суду України від 19.10.2005 року вищеназвану Постанову господарського суду Кіровоградської області було скасовано. Мотивовано це тим, що місцевий господарський суд при винесенні постанови про визнання ВАТ банкрутом не залучив до участі у справі акціонерів товариства, чим порушив їх права та інтереси. Натомість Верховний суд України 17.01.2006 року скасував Постанову Вищого господарського суду України і залишив у силі постанову господарського суду Кіровоградської області [4]. І це є правильним, оскільки у ст. 1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” серед учасників провадження у справі про банкрутство акціонери не названі. Тому вони не мають процесуальних прав, за виключенням тих випадків, коли належать до інших суб’єктів, названих у вказаній статті Закону. Проте і так зрозуміло, що акціонери боржника не є учасниками провадження у справі про банкрутство, а тому кошти, отримані при ліквідації акціонерного товариства, будуть розподілені між ними лише після погашення вимог кредиторів.

     Для виробничого кооперативу реорганізація є способом припинення діяльності останнього як юридичної особи, а також виникнення нових організаційно-правових форм суб’єктів господарювання (ст. 109 ГК України).         Як і всі інші підприємства, виробничий кооператив може припинити своє існування шляхом ліквідації. Ліквідація виробничого кооперативу відбувається на підставах і в порядку, передбачених ст. 59-61 ГК України з урахуванням деяких особливостей:

- ліквідація виробничого кооперативу здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною загальними зборами членів кооперативу, а у разі його ліквідації за рішенням суду – ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до цього рішення;

- розпорядження землею виробничого кооперативу, що ліквідується, здійснюється в порядку і на умовах, передбачених земельним законодавством. Майно кооперативу, яке залишилося після розрахунків з бюджетом та кредиторами, розподіляється між членами виробничого кооперативу пропорційно вартості їх паю.

        У разі виходу підприємств-учасників об’єднання зі складу об’єднання мають бути збережені взаємні зобов’язання та договори, укладені з іншими суб’єктами господарювання.

      Учасник об’єднання може вийти зі складу державного (комунального) господарського об’єднання лише за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Підприємства та інші суб’єкти господарювання, які входять до складу державного (комунального) господарського об’єднання, не мають права добровільно виходити зі складу об’єднання.

     Частина 3 ст. 124 ГК України передбачає два способи припинення діяльності об’єднань підприємств: 1) шляхом реорганізації в інше об’єднання або 2) шляхом ліквідації. Не допускається реорганізація об’єднання підприємств в інший вид суб’єктів господарювання.

       Рішення про реорганізацію приймається загальними зборами учасників одноголосно, якщо установчим договором або статутом не встановлено порядку прийняття рішення загальних зборів учасників з питання реорганізації простою або кваліфікованою більшістю голосів.

      Реорганізація державного (комунального) господарського об’єднання здійснюється за рішенням органу, який прийняв рішення про утворення об’єднання.

    Рішення про ліквідацію господарського об’єднання може бути прийняте лише підприємствами-учасниками.Ліквідація державного (комунального) об’єднання здійснюється за рішенням органу, який прийняв рішення про утворення об’єднання.

     Необхідно зазначити, що органи державного управління не мають права приймати рішення про ліквідацію об’єднань підприємств, створених на добровільних засадах (п. 2 листа Вищого арбітражного суду України). Рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про ліквідацію об’єднань, створених на добровільних засадах, визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству (п. 11 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України [5]).

1.2 Класифікація підстав припинення підприємницької діяльності

         Відповідно до законодавства, та з урахуванням суспільних відносин пропонується така класифікація підстав припинення суб’єкта господарювання, що базуються на різних критеріях.

1. Щодо волевиявлення власника суб’єкта господарювання:

- Добровільні.

- Вимушені.

- Примусові.

     Добровільне припинення здійснюється за рішенням учасників (засновників), власника або органу, уповноваженого створювати такі суб’єкти (ст. 59 ГК України).

     Добровільне припинення може відбуватися у зв’язку з досягненням мети (наприклад, викуп орендованого майна колективом орендарів), зміною шляхів досягнення мети (реорганізація для підвищення ефективності використання майнового комплексу, керованості підприємства – створення казенних підприємств) або неможливістю досягнення мети (приватизація державної власності). Добровільне припинення може також відбуватися і на інших підставах (наприклад, відмова власника або засновника від подальшої участі в діяльності).

    До вимушеного належить припинення, викликане зміною чинного законодавства.

   Такого роду реорганізації здійснюються органами виконавчої влади на підставі заяв власників і судових суперечок, як правило, не викликають.

    Примусове припинення здійснюється за рішенням компетентного державного органу за наявності підстав, передбачених законодавством (банкрутство, заняття незаконною діяльністю та ін.).

   Залежно від волевиявлення власника розрізняють як процедури припинення, так і правові наслідки.

2. Щодо законності припинення:

- Законні.

- Незаконні.

    Основними видами незаконного припинення суб’єкта господарювання є припинення з перевищенням державним органом своєї компетенції, припинення неналежним органом або з порушенням порядку, встановленого законодавством.

     Ця класифікація дозволяє розмежувати правомірні і неправомірні підстави для припинення суб’єктів господарювання.

3. За органами, що приймають рішення про припинення:

- Учасники (засновники).

- Власник або орган, уповноважений створювати такі суб’єкти господарювання.

- Судові органи та інші владні органи.

     Щодо суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм уповноваженими на прийняття рішень про їх припинення особами будуть, наприклад: для державних підприємств – міністерства, відомства; для казенних підприємств – Кабінет Міністрів України; для суб’єктів колективної форми власності – загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах; для приватного підприємства – фізична особа як власник майна і як засновник.

4. Залежно від цільової спрямованості:

- Внутрішньоцільові, тобто на користь суб’єкта: отримання прибутку, підвищення ефективності використання майнового комплексу, вирішення соціальних або управлінських завдань тощо).

- Зовнішньоцільові (на користь третіх осіб).

У свою чергу зовнішні цілі припинення можна розділити на:

- такі, що знімають порушення закону (визнання недійсними засновницьких документів або рішення про створення, здійснення незаконної діяльності та ін.);

- направлені на захист порушених (банкрутство) або таких, що можуть бути порушеними, прав третіх осіб (здійснення діяльності без ліцензії, примусовий поділ монополістів).

5. Залежно від наявності (відсутності) вольового моменту:

- Пов’язані з волевиявленням власника або іншого органу.

- Пов’язані з настанням певних юридичних фактів.

      До підстав припинення організацій, пов’язаних із настанням юридичних фактів, можна віднести ліквідацію у зв’язку із закінченням строку, на який засновувалася організація, або досягненням мети, вказаної в засновницьких документах, визнанням судом недійсності реєстрації, смертю засновника і неспроможністю (банкрутством).

Решта підстав припинення більшою чи меншою мірою пов’язана з наявністю вольового моменту. Реорганізація завжди пов’язана з волевиявленням власника (засновників) або іншого органу[1].

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМ ПРИПИНЕННЯ

ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


2.1 Припинення суб’єктів господарювання шляхом реорганізації

      Двоїстий характер реорганізації, яка об’єднує ознаки створення і припинення суб’єкта господарювання, зумовлює доцільність порівняння таких інститутів, як реорганізація і ліквідація. Незважаючи на те, що і реорганізація, і ліквідація у результаті дають припинення, між цими інститутами є істотні відмінності. Зокрема:

1. Суть реорганізації, в якій би формі вона не здійснювалася, полягає в тому, що всі права і обов’язки реорганізовуваного підприємства переходять до одного або декількох інших, тобто відбувається правонаступництво. У разі ліквідації ж підприємства, навпаки, права і обов’язки у порядку правонаступництва до інших осіб не переходять. Цю відмінність реорганізації і ліквідації суб’єктів господарювання закріплено в ст. 59 ГК України, яка вказує на таку ознаку ліквідації суб’єкта господарювання, як відсутність переходу прав і обов’язків ліквідовуваного підприємства у порядку правонаступництва до інших осіб.

2. Особливістю реорганізації є те, що вона, як правило, веде до створення нових суб’єктів господарювання.

Ліквідація ж тягне за собою лише припинення діючого суб’єкта, але аж ніяк не виникнення нового.

З цією особливістю реорганізації пов’язана необхідність державної реєстрації знову виниклих суб’єктів. Крім того, нові суб’єкти наділяються правоздатністю також лише за умови їх державної реєстрації.

3. Документи, що оформлюють реорганізацію і ліквідацію суб’єктів господарювання, є різними.

      Згідно зі ст. 59 ГК України реорганізація оформлюється або передавальним актом, або розділовим балансом, що містить положення про правонаступництво за всіма зобов’язаннями реорганізовуваного суб’єкта. Основним документом, що оформлює ліквідацію суб’єктів господарювання, згідно зі ст. 60 ГК України є ліквідаційний баланс (проміжний і остаточний).

      Під реорганізацією найчастіше розуміється припинення суб’єкта господарювання з переходом прав і обов’язків у порядку правонаступництва. Такої думки дотримуються і деякі російські учені.   

     Нормами ГК України реорганізація розглядається у першу чергу як особлива процедура, що вимагає здійснення передбачених законодавством дій і прийняття обов’язкових актів, дотримання особливих термінів, оформлення підсумкових документів і державної реєстрації. Лише після завершення передбачених законом організаційних заходів відбуваються припинення прав і обов’язків реорганізовуваного суб’єкта господарювання і їх перехід у порядку правонаступництва до інших суб’єктів.

   Реорганізація може поєднувати елементи як створення, так і припинення. Зокрема, злиття, поділ і перетворення супроводжуються і припиненням, і створенням суб’єктів господарювання; у разі приєднання відбувається лише припинення приєднуваного суб’єкта; у разі виділення відбувається лише створення нового без припинення реорганізовуваного.

    Припинення реорганізовуваного суб’єкта господарювання не є метою реорганізації.

Є очевидним те, що визначення реорганізації виключно через призму припинення не відображає правової природи реорганізації і не охоплює всіх форм її проведення, а саме – виділення. Тому актуальною є потреба в новому адекватному визначенні реорганізації.

    Законодавчо реорганізацію закріплено в ст. 59 ГК України, де називаються чотири її форми: злиття, приєднання, поділ і перетворення.

   За юридичними й економічними наслідками всі види реорганізації мають такі спільні риси:

1. Майновий комплекс, навіть зазнавши деяких змін, зберігається в господарському обігу.

2. Зберігається цільовий характер діяльності.

3. Суб’єкти з господарського обігу не виключаються, хоча і можливе зменшення їх числа.

4. У результаті реорганізації відбувається перехід прав і обов’язків (правонаступництво).

     Однак кожна із зазначених форм має певні особливості, які стосуються порядку процедури їх здійснення, настання певних юридично значущих результатів або законодавчої регламентації.

     Злиття і приєднання є формами укрупнення суб’єктів господарювання. З економічної точки зору вони є формами концентрації капіталу. Злиття і приєднання широко застосовувалися в умовах планової економіки, коли ставилося завдання укрупнення виробничо-господарських комплексів, створення великих підприємств і об’єднань, що охоплювали виробництво, постачання і збут продукції, науково-дослідні, дослідно-конструкторські і технологічні роботи.

      Злиттям суб’єкта господарювання визнається створення нового суб’єкта з переданням йому всіх прав і обов’язків двох або декількох суб’єктів господарювання і припиненням останніх. Приєднанням суб’єкта господарювання визнається припинення одного або декількох суб’єктів з переданням усіх їх прав і обов’язків іншому суб’єкту господарювання.

Таким чином, злиття і приєднання як види реорганізації суб’єктів господарювання мають спільні та відмінні риси.

Схожість злиття і приєднання полягає в такому:

1. І злиття, і приєднання є формами укрупнення суб’єктів господарювання.

2. У результаті злиття і приєднання відбувається припинення одного або декількох підприємств.

3. Усі права й обов’язки підприємств, що припиняються, передаються у порядку універсального правонаступництва знову створеному або такому, що продовжує існувати, суб’єкту господарювання.

      Обсяг прав і обов’язків кожного з новоутворених у результаті розподілу суб’єктів господарювання фіксується в роздільному акті (балансі). При цьому зовсім не обов’язково, щоб перехід обов’язків відбувався пропорційно переданому майну. Співвідношення переданих активів і пасивів законодавством не регламентується. Доцільність такого співвідношення визначається власником майна або іншою персоною, уповноваженою до затвердження роздільного акта (балансу).

      У роздільному балансі визначається, які структурні підрозділи суб’єкта господарювання передаються кожному з новоутворених. У ньому також зазначаються всі договори, зобов’язання, позики та кредити банків із вказівкою на те, за ким закріплюється їх виконання, в якому обсязі переходять права й обов’язки за угодами, відповідальність за виконання виробничих та інших завдань.

        Реорганізація у формі розділення шляхом приєднання означає процедуру, у результаті якої компанія без проведення процедури ліквідації передасть усі свої права й обов’язки більше однієї діючим компаніям. Аналог такого виду реорганізації в російському законодавстві відсутній.

       Компанія, реорганізовувана у формі розділення шляхом приєднання, не може стати акціонером компанії, до якої здійснюється приєднання.

        Хоча поняття правонаступництва, у тому числі у разі реорганізації, вважається усталеною категорією в теорії права, слід зазначити, що правові дослідження цього інституту відрізняються розмаїтістю поглядів.

     З урахуванням викладеного можна зробити висновок, що правонаступництво – це складний інститут, якому законодавцем не приділяється належної уваги. Однак не можна заперечувати те, що зазначена конструкція притаманна як правовідносинам, що стосуються відступлення права вимоги та переведення боргу, так і правовідносинам, що стосуються реорганізації суб’єкта господарювання. У першому випадку правонаступництво є метою. У реорганізації ж підприємств – одним з елементів складного юридичного процесу, який тягне за собою відчуження майна, прав і обов’язків відповідно до закону. А це істотно впливає на правове регулювання зазначених процедур, зумовлюючи ряд розбіжностей[6].


2.2 Припинення суб’єктів господарювання шляхом ліквідації


      Одним із способів припинення діяльності суб’єкта господарювання є його ліквідація. У порівнянні з реорганізацією законодавець приділяє значно більше уваги регулюванню процесу ліквідації. Це викликано тим, що майновий комплекс усувається з господарського обігу, незадоволені претензії кредиторів (у тому числі і бюджету) вважаються погашеними, не виникає правонаступництва, і, отже, ліквідація організації справляє значно більший негативний вплив на нормальне функціонування економіки.

     Загальний порядок ліквідації підприємств визначено ГК України, ЦК України, ЗУ “Про господарські товариства” і “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців”.

Відповідно до ч. 6 ст. 59 ГК України суб’єкт господарювання ліквідовується:

- з ініціативи власника або уповноваженого ним органу;

- за рішенням засновників суб’єкта господарювання або їх правонаступників;

- за рішенням суду;

- у зв’язку із закінченням терміну, на який суб’єкт господарювання створювався;

- із досягненням мети, для досягнення якої було створено підприємство;

- через визнання підприємства банкрутом;

- внаслідок відміни державної реєстрації суб’єкта господарювання.

     Залежно від того, чия ініціатива лежить в основі цього процесу, виділяються два види ліквідації: добровільна і примусова[2].

     У першому випадку ліквідація здійснюється за рішенням власника або засновника суб’єкта господарювання (закінчення терміну, на який підприємство було створено, досягнення мети, для якої воно було створене).

У другому випадку ліквідація відбувається за рішенням суду (відміна державної реєстрації підприємства і визнання підприємства банкрутом). Таке рішення суд може прийняти у випадку, якщо у нього будуть на це встановлені законом підстави (додаток Д).

      Різноманітність організаційно-правових форм суб’єктів господарювання і видів господарської діяльності спричиняє певні відмінності в процедурі ліквідації різних за вказаними ознаками суб’єктів. І хоча в цілому процедура ліквідації є для більшості суб’єктів господарювання однією і тією ж, ліквідація, наприклад, банківських і небанківських фінансових установ має свої особливості.

      Етапи проведення ліквідації в основному збігаються з етапами реорганізації, характеризуючись разом із тим деякими особливостями. З урахуванням змін, що відбуваються з правонаступництвом суб’єкта господарювання і його майновим комплексом, доцільно виділяти лише три етапи (прийняття рішення про ліквідацію, власне процес ліквідації і державну реєстрацію).

      Усі заходи щодо ліквідації підприємства, окрім прийняття рішення про ліквідацію, рішення про призначення ліквідаційної комісії і повідомлення державного реєстратора про ухвалене рішення щодо ліквідації здійснює ліквідаційна комісія (ліквідатор).

     Крім того, слід зазначити, що якщо на будь-якому етапі самоліквідації буде зрозуміло, що майна підприємства недостатньо для виконання всіх зобов’язань і задоволення вимог кредиторів у повному обсязі, ліквідація такого підприємства вже проводитиметься за процедурою банкрутства. У такому разі ліквідаційна комісія повинна в місячний термін з моменту виявлення такої обставини звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство.

      Процедура ліквідації починається з моменту прийняття рішення про ліквідацію. Залежно від організаційно-правової форми суб’єкта господарювання рішення про ліквідацію має ряд особливостей, пов’язаних з його ініціатором (особа, орган); порядком прийняття й оформлення рішення Про ухвалене рішення ініціатор повинен негайно і письмово повідомити орган, який здійснює державну реєстрацію. Звичайно термін “негайно” є оцінним і неоднозначним поняттям, проте зловживати цим не слід. Як свідчить практика, краще проінформувати держреєстратора вже наступного дня після прийняття рішення про ліквідацію[8].

       Наступні заходи, направлені на припинення підприємства, проводить ліквідаційна комісія (ст. 60 ГК України). Склад комісії або кандидатуру ліквідатора призначає власник за узгодженням з державним реєстратором не пізніше за два робочі дні після представлення останньому документів, що свідчать про ухвалене рішення ліквідовувати підприємство. Повідомлення про склад ліквідаційної комісії оформлюють у вигляді рішення засновників, після чого направляють відповідне повідомлення держреєстратору.

       Чинним законодавством на ліквідаційну комісію покладено обов’язок вжити необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості. Разом із тим законом не визначаються “необхідні” способи виявлення і стягнення дебіторської заборгованості. Тому ліквідаційна комісія зобов’язана використати для цього всі способи і методи, що забезпечують реальний результат пошуку і виявлення боржників. Слід зазначити, що законодавством не передбачено можливості ліквідовуваного суб’єкта господарювання зажадати від свого боржника дострокового виконання обов’язків. У свою чергу нормативне закріплення такого права дозволить скоротити терміни ліквідації, а також захистить інтереси кредиторів. Саме це необхідно зробити законодавцю.

      Після закінчення терміну для пред’явлення вимог кредиторами ліквідаційна комісія складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна, перелік пред’явлених кредиторами вимог і результати їх розгляду. Проміжний баланс затверджується органом, що прийняв рішення про ліквідацію, за узгодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.

     Із дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу ліквідаційна комісія починає проводити розрахунки з кредиторами.

    Згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК України вимоги кредиторів задовольняються в такій черговості:

- у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим пошкодженням здоров’я або смертю, і вимоги кредиторів, забезпечені заставою або іншим способом;

- у другу – вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про платню за використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

- у третю – вимоги за податками, зборами (обов’язковими платежами);

- у четверту – усі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги[9].

                                                         ВИСНОВКИ


     Отже, законодавство, яке регулює припинення діяльності суб’єктів господарювання, характеризується багаторівневою структурою і різноманіттям джерел (форм) права (кодекс, закони, укази Президента, постанови Уряду), наявністю актів як загальної, так і вузькогалузевої дії. Необхідно також зазначити, що різні відомства, безпосередньо причетні до реорганізації і ліквідації підприємств – Фонд держмайна, Антимонопольний комітет, Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку, міністерства і держкомітети, – використовують у своїй діяльності абсолютно різні правові концепції і підходи, що породжує суперечливі, а деколи і взаємовиключні акти. Усе це не полегшує як теоретичне осмислення, так і практичну реалізацію відповідних норм права.

    Помітний крок у регулюванні процесів припинення суб’єктів господарювання було зроблено з прийняттям Господарського кодексу, який відобразив уже існуючі реалії і викликав необхідність наукової розробки цілого ряду актуальних і складних питань.

    В Україні поки що немає єдиного нормативного акта, який би визначив підстави для реорганізації та ліквідації суб’єктів господарювання, а нормативні акті, що регулюють такі підстави, суперечать один одному. Це негативно впливає на діяльність господарюючих суб’єктів. У той же час така підстава для ліквідації, як визнання судом недійсною реєстрації суб’єкта господарювання у зв’язку з тим, що під час створення цього суб’єкта було порушено закони чи інші правові акти, якщо ці порушення неусувні чи такі, яких не можна позбутися, не є достатньо чітко визначеною:

- по-перше, не всі порушення закону під час створення суб’єкта господарювання можна усунути. Зокрема, неможливо переукласти установчий договір про створення акціонерного товариства, якщо його засновники вже не є акціонерами, наприклад у зв’язку зі смертю;

- по-друге, поняття “неусувні” або такі, “яких не можна позбутися”, має відносний і оцінний характер. Це знову може призвести на практиці до прийняття рішень про ліквідацію суб’єкта господарювання, коли це не відповідає бажанню власників цього суб’єкта, а також його працівників, які позбавляються робочих місць. Тому більш правильним є визнання підставою для ліквідації відмову суб’єкта господарювання внести зміни до установчих документів або вчинити дії, які необхідно було зробити до її реєстрації, наприклад сплатити вартість акцій.

  В ході дослідження було виконано такі завдання:

- проаналізовано правову базу реорганізації та ліквідації як способів припинення суб’єктів господарювання;

- охарактеризовано припинення підприємницької  діяльності юридичних осіб

-  класифіковано способи припинення суб’єктів господарювання;

- систематизовано особливості реорганізації та ліквідації суб’єктів господарювання;

- виявлено підстави ліквідації суб’єктів господарювання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1.  Закону України  “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”
  2.  Щербина В.С. Господарське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003.
  3.  Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України. — № 18, № 19—20, № 21—22.
  4.  Дзера О., Боброва Д., Довгерт А. та ін. Цивільне право України: Підручн. — К., 2004.
  5.  Вінник О.М Господарське право: Курс лекцій. – Атіка, 2005.
  6.  Правові основи підприємницької діяльності: Навч. по-сіб. / Л. А. Жук, І. Л. Жук, О. М. Неживець: Наук, керівник Л. А. Жук. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002.
  7.  Орлюк О.П. Теоретичні питання банківського права і банківського законодавства. - К.: Юрінком Інтер, 2003.
  8.  Пацурківський Ю.П. Правовий режим майна суб'єктів підприємницької діяльності: Автореф. дис ... канд. юрид. наук. — К., 2001.
  9.  Kостюченко О.А. Правові аспекти банківської діяльності.  К.: Криниця, 2003.

Другие работы

Химическое количество вещества распад молекул...


Химические реакции фазовые и структурные превращения. Химическая реакция превращение одного или нескольких исходных веществ реагентов в другие от...

Подробнее ...

Их морфологические проявления носят название ...


Прижизненное одностороннее практически тотальное перемещение крови невозможно поэтому трупные пятна считают абсолютным признаком смерти. Быстром...

Подробнее ...

БАШКИРСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ МЕДИЦИНСКИЙ УНИВЕР...


2011 Диагноз клинический: Рак левой молочной железы 2.Жалобы на момент осмотра: На наличие образования в левой молочной железе.Анамнез болезни: С...

Подробнее ...

Учет собственных основных средствдолгосрочных...


? ???????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????? ?????????????????????????????????????????...

Подробнее ...