РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук К



Работа добавлена на сайт TXTRef.ru: 2019-09-03

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

УДК 242. 7: 316.37

ГОРБАТЕНКО Володимир Павлович

МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Спеціальність 23.00.02  Політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ  1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології і соціології Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова.

Науковий

консультант

 доктор соціологічних наук

ШУЛЬГА Микола Олександрович,

Інститут соціології НАН України, заступник директора

Офіційні опоненти: 

 доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України

ПАЗЕНОК Віктор Сергійович,

Київський інститут туризму, економіки і права, проректор з наукової роботи;

 доктор політичних наук

БЕБИК Валерій Михайлович,

Міжрегіональна академія управління персоналом, ректор;

 доктор політичних наук, професор

ХРАМОВ Василь Олегович,

Національний інститут українсько-російських відносин при Раді Національної Безпеки і Оборони України, головний консультант

Провідна установа

 Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, відділ теоретичних та прикладних проблем політології

Захист відбудеться  26 листопада 1999 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 236. 01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Автореферат розіслано 25 жовтня 1999 року.

В. о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради

доктор юридичних наук                                                      О.М. Костенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасному світі й Україні на зламі тисячоліть відбуваються динамічні і разом з тим суперечливі    модернізаційні процеси, які вирішально впливають на загальну картину розвитку людської цивілізації. Діставши глибоке теоретичне обгрунтування у другій половині ХХ ст., поняття “модернізації” дотепер залишається найбільш універсальним щодо характеристики різноманітних спонтанних та цілеспрямованих суспільно-політичних змін.

Сучасні модернізовані суспільства, запропонувавши характер і    темпи самовдосконалення, виступають орієнтиром для суспільств, які з історичних причин відстали у своєму розвитку від апробованих і перевірених часом зразків організації людського співжиття. Створені модернізованим світом суспільно-політичні параметри вимагають від різних країн неоднакових зусиль для підкорення їхніх вершин. Прагнення до цього, а також незмінна конфронтація сторін, що виникає від бажання ініціаторів модернізації активізувати внутрішні суспільно-політичні процеси, якраз і становлять основний зміст різноманітних варіантів модернізаційного розвитку. А це, у свою чергу, потребує не лише врахування світового досвіду, а й вироблення неповторної стратегії втілення модернізації для окремо взятих країн.

У 90-і роки ХХ ст. широкомасштабний процес суспільно-політичної модернізації поширився і на посттоталітарні східноєвропейські та пострадянські країни. Попри неоднозначність та несхожість результатів розвитку цих країн, їх соціальні орієнтири відзначаються схожістю за такими параметрами: створення розвиненого соціально орієнтованого ринкового господарства; розбудова демократичної, соціальної, правової держави; рух до цивілізованого громадянського суспільства із забезпеченням соціальної справедливості та соціального захисту для своїх громадян; надання гарантій для реалізації особистого і колективного буття людини й суспільства. Водночас суспільно-політичні процеси в українському суспільстві з початку 90-х рр. засвідчують колосальний розрив між цілями та можливостями здійснення модернізації суспільства. Це зумовлює потребу теоретичного осмислення модернізаційних “пасток”, “провалів” і криз, в які суспільство щораз потрапляє, вивчення перехідних процесів і проблем, що виникають і динамічно змінюються в умовах постсоціалістичних реалій в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з теоретичною розробкою двох планових наукових тем: “Дослідження проблем соціально-гуманітарних наук”, що здійснюється кафедрою політології і соціології Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (1997  1999) та “Етнодержавознавство: структура, принципи, теоретико-методологічний інструментарій, функції”, розробленої відділом історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (1996  1998).

Ступінь наукової розробки проблеми. Термін “модернізація” вживається в науці з 50-х рр. ХХ ст. Однак осмислення позначеного цим терміном суспільно-політичного феномена розпочалося значно раніше. Вагому роль у виникненні теорії модернізації відіграли праці К. Маркса, О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, В. Парето, А. Тойнбі, О. Шпенглера, П. Сорокіна та ін. Справжнім проривом стали ідеї класиків соціологічної і політичної думки Ф.Тьонніса, М. Вебера і Т. Парсонса щодо кардинальної зміни соціально-політичних цінностей суспільства (що є близьким до сучасного поняття модернізації), котрі передбачають вільне від державної регламентації утвердження різноманітних форм господарювання. Таке бачення грунтувалося на твердженні М. Вебера про те, що “демократичні цінності автоматично не виникають”, а процес демократичних перетворень безпосередньо залежить від творення демократичного ладу в окремо взятій країні, за якого її громадяни “відчували б себе суб’єктами, а не об’єктами політики”.

В рамках теорії модернізації (50  90 рр. ХХ ст.) досліджувана проблема найбільш плідно представлена в аспектах “соціології розвитку” (Ш. Ейзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціоні, У. Ростоу, Е. Гідденс та ін.) і “політології розвитку” (Г. Алмонд, С. Верба, Л. Біндер, Л. Пай, С. Ліпсет, С. Хантінгтон, В. Цапф, Р. Інглегарт та ін.). Сучасна соціологія розвитку виходить з того, що модернізація  це своєрідний комплекс сукупних суспільно-історичних, державно-правових, морально-психологічних та культурологічних зрушень, до яких відносяться, з одного боку, вивільнення науки, мистецтва, освіти з-під контролю релігії а, з іншого  зростання поділу праці й питомої ваги промисловості у соціальному розвитку. Прихильники політологічного тлумачення модернізації розглядають її як частину загального процесу модернізації, коли перетворення відбуваються в усіх основних складових соціальної системи (економічній, правовій, політичній, культурній тощо), але вибір модернізаційного розвитку починається і здійснюється саме у сфері політики, з вияву політичної волі до змін.

У вітчизняних суспільних науках радянських та пострадянських часів до теоретичних аспектів проблеми модернізації звертаються Т. Алєксєєва, І. Антонович, О. Ахієзер, Є. Бабосов, К. Гаджиєв, С. Єгоров, В. Іноземцев, А. Ковальов, В. Красильщиков, Б. Курашвілі, В. Лєпьохін, К. Майданик, А. Медушевський, А. Мельвіль, Г. Мирський, В. Мілецький, О. Панарін, І. Пантін, Л. Поляков, В. Пугачов, Б. Старостін, В. Хорос, М. Чешков, В. Шевченко, Ю. Шерковнін, В. Федотова та ін. Теоретичні досягнення західних і вітчизняних вчених в українській науці найповніше систематизовано у докторській дисертації С.Катаєва “Соціокультурна трансформація сучасного українського суспільства” (Київ, 1998).

Необхідність осмислення нинішнього стану розвитку українського суспільства спонукає українських вчених до розгляду окремих аспектів теорії модернізації та застосування її методологічного арсеналу з метою осягнення різних феноменів суспільно-політичної практики. У такому сенсі до проблеми модернізації звертаються: В. Авер’янов, В. Андрущенко, В. Бабкін, О. Бабкіна, В. Барков, В. Бебик, В. Воронкова, Є. Головаха, В. Журавський, А. Заєць, Б. Канцелярук, В. Кремень, І. Кресіна, Є. Кубко, А. Лузан, О. Лазоренко, С. Макєєв, М. Михальченко, М. Мокляк, С. Наумкіна, В. Пазенок, Ю. Пахомов, Т. Перглер, М. Попович, Ю. Римаренко, А. Романюк, С. Рябов, Ф. Рудич, В. Сіренко, В. Табачковський, В. Танчер, В. Ткаченко, М. Томенко, В. Храмов, В. Цвєтков, М. Шаповаленко, М. Шульга, Г. Щедрова, В. Якушик та ін.

Невдачі модернізаційної стратегії 5070-х рр. щодо країн, які поcтупово звільнялися від колоніальної залежності, на деякий час скомпрометували і взагалі вивели термін “модернізація” з наукового обігу. Подолання цієї кризи і друге народження ідеї модернізації пов’язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативою старій теорії, а й своєрідним наслідком і продовженням її інноваційної орієнтації. Зазначене поняття постало результатом постмодерністських ідей, які розробляють західні вчені Б. Бадур, З. Бауман, Д. Гриффін, Б. Гізен, Б. Гройс, Ж. Дерріда, П. Козловськи, Ж.-Ф. Ліотар, Х. Пфафф, В. Райнер, І. Срубар, Н. Тсірос, А. Турен, Д. Харвей, І. Хасан, Є. Хубер, а також вітчизняні дослідники І. Антонович, В. Козловський, В. Королько, Ю. Ірхін, В. Личковах, В. Лук’янець, Ю. Морозов, О. Соболь, А. Уткін, В. Федотова.

Незважаючи на значну кількість праць, які тією чи іншою мірою пов’язані з дослідницьким арсеналом теорії модернізації, у значної частини українських суспільствознавців ще стійким залишається скептичне ставлення до феномена модернізації. Це пов’язано насамперед з її компрометацією внаслідок орієнтації попередніх (радянських) підходів на макропоняття (світовий революційний процес, сучасна доба, світова система, міжнародний комуністичний рух та ін.), а також з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі, котра загрожує втратою традиційної культури, національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової, сучасної. Попри досить глибоке    дослідження українськими вченими різних аспектів модернізації суспільства недостатньо висвітленими й зовсім недослідженими залишаються такі проблеми як: місце і характер розвитку українського суспільства в контексті модернізації західного і незахідного світу; всебічний аналіз прорахунків горбачовської перебудови та ступінь пов’язаності її з наслідками реформування українського суспільства; особливості розвитку кризових процесів, зумовлених форсованою модернізацією; поєднання і взаємодія різноманітних аспектів процесів модернізації і постмодернізації; визначення та аналіз суспільно-політичних процесів, що вирішальною мірою впливають на формування постсучасного суспільства; прогнозування варіантів, напрямів і потреб розвитку України на початку ХХІ ст. Зазначені проблеми спонукають до поглибленого дослідження їхньої специфіки у вітчизняних соціально-гуманітарних науках. З урахуванням масштабності поставлених завдань деякі важливі аспекти цих проблем автору вдалося лише означити, що відкриває широкі можливості для подальших досліджень проблеми модернізації суспільства.

Об’єктом дослідження є взаємозв’язок сучасних цивілізаційних процесів, що відбуваються в західному і незахідному світі, та спонтанного й цілеспрямованого процесів модернізації українського суспільcтва.

Предметом дослідження виступає процес політичної модернізації українського суспільства у зв’язках з іншими різновидами суспільних модернізацій, його зміст та особливості розвитку в умовах утвердження української державності, соціально-політичних відносин, національної свідомості та культури перехідного типу.

Мета та завдання дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб у контексті сучасних цивілізаційних процесів виявити закономірності, тенденції, пріоритетні цілі й особливості реформування українського суспільства, а також запропонувати відповідну політологічну концепцію соціально-політичного оновлення відповідно до характеру розвитку сучасної цивілізації і перехідного стану суспільного організму в Україні. З огляду на мету поставлено такі дослідницькі завдання:

 визначити й систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблеми модернізації суспільства, що сформувалися в зарубіжній та вітчизняній політології й суміжних соціально-гуманітарних науках;

 осмислити та інтерпретувати у контексті вітчизняних потреб  категоріально-політологічну основу сучасного модернізаційного дискурсу;

 визначити специфіку методології дослідження і моделювання цілеспрямованих соціально-політичних змін;

 запропонувати напрями створення моделі вдосконалення українського суспільства, адекватної його кризовому стану й сучасному виклику історії;

 дослідити у порівняльно-політологічному аспекті зміст, логіку і наслідки модернізаційних процесів у межах Заходу і Незаходу;

 показати місце України у загальносвітових зрушеннях модернізаційного характеру та означити шляхи використання сукупного досвіду якісного перетворення суспільства;

 визначити можливості соціально-гуманітарних наук, насамперед політології, щодо вироблення концептів реформування суспільства, конкретних програм політичної та соціокультурної модернізації України, спрямованих на ціннісне  забезпечення реформ, на підвищення ефективності державного управління, розвиток особистості, позитивно-творчої, інноваційної політичної діяльності.

Методологічна основа дослідження. Набутий у 90-і рр. досвід розвитку України як суверенної держави переконливо свідчить про неможливість спрямування суспільних відносин у річище реформаторських зусиль без належного наукового обгрунтування, прогностичних передбачень, новітніх методології та теорії суспільних відносин. Нова якість українського суспільства вимагає відповідного критично-конструктивного аналізу, основу якого мають скласти об’єктивність та історизм; ціннісний, системно-структурний і функціональний підходи; органічна єдність теорії і практики; поєднання критичного і раціонального, універсального і національного, конструктивного, порівняльно-ретроспективного та логічного підходів. Відповідно у дисертаційному дослідженні використані: системний підхід, логіка застосування якого пов’язана з необхідністю врахування цивілізаційного досвіду, адже модернізація охоплює собою всі сфери суспільного розвитку; синергетичний метод, пов’язаний з поглядом на суспільство як систему, якій властиві взаємопроникнення, відкритість, самоорганізація, наявність асиметричних структур, нерегулярність зв’язків і функціональна нестабільність; історичний підхід з огляду на потребу вивчення різноманітних явищ політичного життя в їх послідово-часовому розвитку, а також виявлення взаємозв’язку минулого, сьогодення та майбутнього; порівняльний метод, який дає змогу використати багатоманітність соціально-політичного досвіду з метою знаходження оптимальних моделей для порівняння з реальністю, що потребує модернізації; загальнонаукові методи, які забезпечують логіку і системність дисертаційного дослідження.

З двох основних методологічних позицій (інституційного та процесуального аналізу), за допомогою яких у політології досліджується політичне життя, автор орієнтується переважно на процесуальний аналіз. До цього спонукає лабільність ситуації в Україні, а також неоднозначний вплив інститутів влади та інертність і некерованість політичної самодіяльності мас. Оскільки за основу даного дослідження взято широкомасштабний процес політичної модернізації суспільства, виключити інститутційний аналіз з дослідницького поля зору виявилося не лише недоцільним, а й неможливим. Таке поєднання, власне, й зумовило специфіку даного дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає у створенні на основі аналізу сучасних  цивілізаційних процесів концепції новітньої стратегії модернізації українського суспільства. Модернізація розглядається як цілісний механізм цілеспрямованого інституційного, процесуального та соціокультурного вдосконалення держави і громадянського суспільства. В межах здійсненого автором дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. На основі узагальнення функціонування моделей соціальної організації у різних історичних умовах і на кардинально відмінних рівнях визначено загальні характеристики модернізації, її основні напрями в сучасному світі, котрі мають властивість інтегруватися в самодостатню цілісність.

2. Започатковано порівняльно-політологічний аналіз варіантів   здійснення модернізації в рамках Заходу і Незаходу; обгрунтовано   розуміння багатоманітності та особливостей периферійних проявів модернізаційних процесів, їх місця і ролі не лише у світовому масштабі, а й в історії кожної окремо взятої країни, серед яких Україна не   може бути винятком з огляду як на її минулий, переважно залежний політичний розвиток, так і потреби її сучасного незалежного та майбутнього інтегрованого поступу.

3. Визначено і систематизовано понятійно-категоріальну основу сучасного модернізаційного дискурсу з фіксацією не лише позитивних, а й негативних процесів у практиці втілення модернізаційних проектів, що конкретизується у поняттях “контрмодернізація”, “антимодернізація”, “псевдомодернізація”, “провали модернізації”, “пастки модернізації”, “форсована модернізація” та ін.

4. Розроблено періодизацію української модернізації із середини ХVII до кінця ХХ ст. з визначенням її характерних особливостей на кожному з етапів.

5. Досліджено особливості прояву п’яти основних криз (легітимності, ідентичності, участі, проникнення, розподілу), що становлять “кризовий синдром модернізації”, а також запропоновано шляхи їхнього подолання в умовах транзитного розвитку України.

6. Проаналізовано характер функціонування перехідної постсоціалістичної держави в Україні; запропоновано основні орієнтири створення дійового механізму взаємодії державних інститутів зі структурами громадянського суспільства.

7. Запропоновано напрями створення “ідеології модернізації” для України, зорієнтованої на втілення політики реформ в умовах динамічних змін суспільно-політичного характеру.

8. Обгрунтовано поняття “постмодернізації” як альтернативи стереотипному розумінню модернізаційних процесів, як інноваційної орієнтації та продовження теорії і практики модернізації.

9. Виявлено і проаналізовано домінуючі напрями постсучасного розвитку людської цивілізації, до яких віднесено процеси децентралізації, гуманізації, демократизації, інформатизації та індивідуалізації.

10. Обгрунтовано гуманістичні детермінанти політики щодо розвитку України на початку ХХІ ст. та сформульовано основні пріоритети особистості з огляду на необхідність досягнення нею гармонійного буття в умовах постсучасності.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації відкривають новий напрям теоретичного дослідження проблеми реформування українського суспільства крізь призму теорії модернізації; започатковують порівняльно-політологічні студії моделей і практично-політичного досвіду модернізації західних і незахідних суспільств; сприяють виробленню нових підходів у законодавчій і практично-політичній діяльності; розширюють можливості для розробки навчальних програм, підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих закладах освіти, написання підручників і навчальних посібників.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації апробовані автором у монографії “Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть” (К.: Видавничий центр “Академія”, 1999); у підручниках та навчальних посібниках “Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки” (К.: Основи, 1996; 2-е вид.  1998), “Основи етнодержавознавства” (К.: Либідь, 1997), “Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів” (К.: Видавничий центр “Академія”, 1998), “Політологія” (К.: Вища школа, 1998); у підготовці “Політологічного енциклопедичного словника” (К.: Генеза, 1997) та шеститомної “Юридичної енциклопедії” (1-й том  К.: “Українська енциклопедія”, 1998); у низці колективних праць та в наукових статтях. Окремі положення досліджуваної проблеми висвітлювались у виступах на наукових конференціях і семінарах: науково-практичній конференції “Ідеологія державотворення в Україні: історичний досвід і сучасність” (Київ, 1996); науково-практичній конференції у Київському державному технічному університеті будівництва і архітектури (Київ, 1998); 2-й Міжнародній науково-методичній конференції “Система гуманитаризации образования в Республике Беларусь” (Мінськ, 1998); міжнародній науково-практичній конференції “Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі” (Київ, 1999); четвертому Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999); на науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова (1995  1999).

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані також при читанні автором загального курсу з політології та авторських спецкурсів “Історія політичної думки в Україні”, “Державне управління і місцеве самоврядування”, “Політичне прогнозування” у 1994-1995, 1995-1996, 1997-1998 навчальних роках у Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова.

Дисертація обговорювалася на кафедрі політології і соціології   Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, у відділі історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України і рекомендована до захисту спеціалізованою вченою радою з наукової спеціальності 23.00.02  “політичні інститути і процеси”.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об’єктом даного дослідження, їхня різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу; чотирьох розділів, кожен з яких містить три підрозділи; висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 350 сторінок. Список використаних джерел включає 320 найменувань (29 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтована актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об’єкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи; розкриті її методологічна та емпірична основи, практичне значення, апробація теоретичних положень і структура. Сформульовано концептуальні положення , які відзначаються новизною і виносяться на захист.

У першому розділі  “Парадигма суспільних модернізацій: випробування часом і сучасна корекція”  розглядається проблема модернізації суспільства в історичному й загальнотеоретичному вимірі; аналізується категоріально-політологічна основа сучасного модернізаційного дискурсу; пропонується методологія дослідження української модернізації.

З урахуванням того, що теорія модернізації з часу свого виникнення пройшла кілька етапів розвитку (50  60-і рр.; 70  80-і рр.; кінець 80-х  90-і рр.), у дисертації визначено характерні ознаки кожного з них. Перший етап був періодом зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретно-орієнтованих моделей соціально-економічного розвитку. Зазначені моделі розроблялися переважно у напрямку універсалістської традиції західного лібералізму, виходячи з ідеї однолінійного розвитку, суть якої полягала в тому, що всі країни й народи, незважаючи на відставання одних і випереджаючий поступ інших, у своєму становленні проходять одні й ті ж етапи. Значним кроком уперед на завершальній стадії першого етапу стало поширення і вдосконалення порівняльного аналізу модернізаційних процесів. У межах другого етапу розвитку теорії модернізації було доведено, що моделі економічного зростання і політичної інституціоналізації виявилися малоефективними й не спрацювали практично ніде в первісному вигляді. Ідея “прогресу” почала розглядатися як така, що втратила ореол абсолютної істинності. У процесі критичного осмислення прорахунків першого етапу розвитку теорій модернізації було, зокрема, виявлено незбалансованість економічних, соціально-політичних та культурних наслідків модернізації, неадекватність європоцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азіатської, африканської, латиноамериканської та інших культур. Названі характеристики спричинили визнання необхідності збереження національних традицій як гаранта подолання соціальної дезорганізації й забезпечення мирних шляхів суспільно-політичного розвитку. Третій, нинішній, етап розвитку теорії модернізації відзначається чітко вираженим соціокультурним характером. Це, зокрема, виражається у поступовому подоланні європоцентризму, вестернізації, визнанні як самоцінних незахідних цивілізацій і врахуванні самобутньої культури окремих соціумів.

На основі аналізу зазначених етапів у дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що теорія модернізації із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу щодо країн, які звільнилися від колоніальної залежності, поступово трансформувалася: 1) в інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку; 2) у свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не шляхом калькування досвіду передових країн, а шляхом поєднання найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер, з традиційною специфікою певних суспільств. Осягнути процес модернізації на всіх етапах практично неможливо на рівні абстрактно-універсальних схем. Проте функціонування різних моделей у різних історичних умовах і на кардинально відмінних рівнях соціальної організації дає змогу визначити загальні характеристики модернізації, її основні напрями в сучасному світі, котрі мають властивість інтегруватися в самодостатню цілісність. До найважливіших з них автором віднесені: раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальний чинник довіри до влади й підтримки її громадянами; диференціація політичної структури, або інституціоналізація, яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів сучасного суспільства, спрямованих на забезпечення динамізму і стабільності, соціального порядку; структурно-змістовне перетворення політичної системи, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей, формування політичної структури соціальної дії, забезпечення широкої участі громадян у політичному житті; створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації; трансформація процесу модернізації у постмодернізацію.

У процесі розвитку міждисциплінарної теорії поступово, як її невід’ємна складова, постала концепція “політичної модернізації”. У сучасному розумінні, що спирається на досягнення світової суспільно-політичної думки в осмисленні досвіду модернізаційних процесів різних країн, політична модернізація в розгорнуто-політологічному вимірі, на думку автора, означає: 1) комплекс науково-методологічних засобів пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін на історичній, сучасній і постсучасній стадіях загальноцивілізаційного розвитку з адекватним розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності взаємовідносин: держава  міжнародна система, держава  громадянське суспільство, держава  особистість, суспільство  особистість, індивід  індивід та ін.; 2) практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії шляхом органічного поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи постійно й успішно   адаптуватися до нових зразків соціальних цілей; диференціацію політичної структури, орієнтованої на створення ефективної інституціонально-рольової системи; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та  індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної і ціннісної систем суспільства.

У дисертації відзначається, що поряд з наведеним поняттям у полемічному категоріально-політологічному полі відбувається кристалізація нових понять, які істотно доповнюють і конкретизують вищезазначене поняття. Спроба їхньої систематизації, на думку автора, може грунтуватися на виділенні трьох споріднених груп. До першої групи віднесено поняття “політичний розвиток”, “сталий розвиток”, “системна трансформація”, “кризовий синдром модернізації”, “демократизація”. Другу групу категорій становлять дихотомічні поняття-опозиції, що пояснюють механізми й характер здійснення модернізації. До найважливіших з них належать: “традиційне  сучасне суспільство”, “стихійна  цілеспрямована модернізація", “органічна  неорганічна (навздогінна) модернізація”. Третя група категорій, що супроводжують базові поняття модернізаційної теорії,  різноманітні науково-публіцистичні характеристики, що останнім часом часто з’являються в ході дебатів щодо зворотнього боку модернізації, її негативних проявів. До них, зокрема, належать: “контрмодернізація”, “антимодернізація”, “псевдомодернізація”, “вестернізація”.

У дослідженні запропоновано цілісний методологічний підхід до вироблення сучасної стратегії модернізації суспільства, який поряд з наведеними вище методологічними підходами включає авторське бачення. Останнє полягає в орієнтації на вибір модернізаційної моделі для України, виходячи з необхідності поєднання індустріальних та   постіндустріальних тенденцій. Відповідно стратегія соціально-політичного оновлення України повинна мати випереджальні орієнтири, враховувати не лише реалії, а й майбутні тенденції світової науки, техніки, інституціональних і соціокультурних особливостей. До таких  тенденцій дисертант, зокрема, відносить: створення політичними засобами господарського механізму, здатного формувати нових, зацікавлених суб’єктів модернізації; розвиток людського потенціалу через підвищення рівня і якості освіти; утвердження атмосфери ідивідуальної та колективної ініціативи; розвиток цілеспрямованої державної молодіжної політики; формування ідеології модернізації, спрямованої на подолання комплексу національної неповноцінності, орієнтованої на віру людей у власні можливості.

У другому розділі  “Модернізація як цивілізаційний процес і рушій новітньої історії України”  проаналізовано досвід цивілізаційного поступу західного світу, співставлено особливості практичного втілення і функціонування незахідних моделей суспільно-політичних перетворень, прослідковано модернізаційні імпульси в історичній ретроспекції України.

У дисертації проаналізовано досвід суспільно-політичного розвитку західної цивілізації за схемою поетапного розгляду. За основу цієї схеми взято чотири основні етапи: доіндустріальний (ХVІ  поч. ХVІІ ст.), ранньоіндустріальний (ХVIII  поч. ХХ ст.), пізньоіндустріальний (до кінця 60-х рр.) та постіндустріальний (з 70-х рр.). Автор поділяє, в основному, погляди зарубіжних та вітчизняних вчених на західну модернізацію як на оригінальний, спонтанний органічний процес, що різко не протистояв традиційним цінностям, а трансформував їх відповідно до соціальних потреб. Західна цивілізація у процесі своєї модернізації, врахувавши досвід не лише власний, а й решти країн світу, засвоїла істину, що поляризація соціальної нерівності породжує гострі політичні конфлікти і стає серйозною перешкодою на шляху демократії. В індустріально розвинених країнах поступово сформувався ліберально-соціальний комплекс з такими ідеями та практично-політичними орієнтаціями, як декомпозиція соціальної нерівності (рівномірний, компенсаційний розподіл таких благ, як доход, багатство, престиж, влада, освіта тощо); соціальний плюралізм (максимальне забезпечення професійних, регіональних, релігійних, культурних, етнічних та інших  інтересів); наявність численного і впливового середнього класу, що характеризується високим рівнем освіти, політичної свідомості особистості, почуттям власної гідності, компетентністю політичних суджень, соціально-політичною активністю, громадянськістю; забезпечення високого рівня освіти суспільства в цілому з метою звуження можливостей для маніпулювання особою з боку влади чи інших політичних сил.

Разом з незаперечними досягненнями автор показує суперечливий характер розвитку означеного типу людської цивілізації. Основним наслідком її глобальної кризи у ХХ ст. стали дві світові війни. І те, що Захід у другій половині ХХ ст. зміг подолати розпад, ще не означає, що цей тип цивілізації позбувся суперечностей і проблем. Ейфорія перемоги Заходу над “комуністичною” альтернативою, яка певною мірою врівноважувала світовий розвиток у часи холодної війни, останнім часом призводить до руйнівних для світового співтовариства (у тому числі західного суспільства) американоцентричних та західноцентричних прагнень. Зазначені прагнення є наслідком атлантизму (монополярний світ) та мондіалізму (універсалізація під егідою Заходу). Негативний характер цих явищ міжнародної політики підтвердили очолювана США війна проти Іраку та трагедія Югославії. Військові дії країн НАТО спричинили падіння міжнародного авторитету ООН, згортання процесу ядерного роззброєння, поглиблення суперечностей між США та Західною Європою, екстремістських настроїв у незахідних країнах, виникнення нових центрів міжнародного протистояння. Прагнення Заходу до утвердження своєї універсальності може призвести до втрати цією цивілізацією своєї унікальності, привабливості для інших типів людських цивілізацій, що може вирішально вплинути на якість західного суспільства й особливо на бажання наслідувати цей тип з боку інших країн, цивілізацій.

Поряд з дослідженням західного типу модернізації у дисертації здійснено системну характеристику комплексу неоднозначних і нерівномірних процесів, які розгортаються в межах Незаходу як опозиційної Заходові цілісності. Визнаючи незаперечність характеристики типу модернізації, властивого незахідному світові, як вторинної (відображеної) або неорганічної, автор показує нелінійний характер удосконалення незахідних країн. За основу розгляду різних моделей модернізаційного розвитку зазначеного типу взято схему, котра відображає поліваріантний характер їхнього функціонування. Для порівняння визначено дев’ять моделей з елементами корисного для України досвіду: адаптивно-інтегративна (Японія), неофамілістична (Південна Корея), східнодемократична (Індія), військово-цивільна (Туреччина), етатистсько-авторитарна (Чилі), циклічна (Бразилія), етатистсько-егалітарна (Алжир), контрмодернізаційна (Китай), постсоціалістична (Польща). Співставлення зазначених моделей між собою та із західномодернізаційним розвитком дало змогу автору осмислити різноваріантні процеси (у тому числі й периферійні) як єдине ціле, невіддільне від магістрального шляху розвитку людської цивілізації.

Дисертантом з’ясовано, що наприкінці ХХ ст. у межах названих варіантів сталися істотні зрушення і переорієнтації. Спостерігається, зокрема, обмеження західного впливу, що виражається у неприйнятті західних ідейно-політичних цінностей (особливо індивідуалізму й лібералізму), збереженні традиційно-релігійного світогляду людини, у захопленні значною частиною населення західних країн духовними    пошуками на основі нехристиянських релігій і східного духовного досвіду. Вищезазначене дає змогу констатувати гетерогенний характер модернізації Незаходу порівняно з гомогенністю західної моделі. В останнє десятиліття ХХ ст. цей гетерогенний світ засвідчив свою динамічну й мінливу єдність з принципово відмінним набором самодостатніх ціннісних орієнтирів. Це викликало сумніви щодо західного шляху як єдино можливого й відповідно зумовило потребу теоретичного осмислення цих реалій.

Важливість периферійних модернізаційних перетворень у другому розділі широко проілюстровано на прикладі України. Модернізаційні імпульси, що виникали в її історії, віднесено до вищезазначеного типу неорганічної (вторинної) модернізації. У дослідженні визначено, що неповторність соціально-історичного розвитку України спричинила на різних історичних етапах характерні особливості, які були продуцентами модернізаційного процесу для українського соціуму в минулому й нині продовжують справляти на нього значний вплив. Відповідно визначено три основні етапи української модернізації: 1) ранньомодернізаційний, імпульсивно-еклектичний, основними складовими якого були: Визвольна війна ХVII ст.; цілеспрямовані перетворення, здійснювані під егідою Російської імперії; утвердження і функціонування Української Народної Республіки, Гетьманської держави П. Скоропадського і Директорії; 2) псевдомодернізаційний, тоталітарно-бюрократичний, хронологічні рамки якого збігаються в часі з існуванням Радянського Союзу (від початку 20-х рр. до кінця 80-х рр.); розвиток України в межах цього етапу був пов’язаний із залежністю українського суспільства від органічно невластивої його ментальності, національній традиції і конкретно-історичним потребам радянської квазісоціалістичної модернізаційної моделі; 3) сучасно-модернізаційний, транзитно-кризовий етап розвитку українського суспільства, який з епізоду перебудови на початку 90-х рр. поступово виріс у самодостатній широкомасштабний процес з яскраво вираженим етнонаціональним забарвленням та взаємним накладанням різнорідних конфліктів.

Розвиток українського суспільства на сучасному етапі визначається поняттям “демократичний транзит”, яке дає змогу зафіксувати відсутність гарантованого переходу до демократії, а тим більше її консолідації; поліморфність процесів переходу від одного суспільного і політичного стану до іншого; вплив універсально-демократичних чинників (привабливість демократичних ідеалів, делегітимація авторитаризму, наявність світового досвіду демократизації та ін.).

У третьому розділі  “Транзитний розвиток України: наслідки політичного хаосу і пошуки стабільності”  розглянуті проблеми форсованого втілення реформ та його наслідок  “кризовий синдром модернізації”, функціонування перехідної держави і стратегічні орієнтири її подальшого розвитку, а також культурно-ціннісний вимір еволюційного розвитку суспільства.

У цьому розділі показано, що однією із сутнісних характеристик модернізації українського суспільства є успадкована від Російської імперії та Радянського Союзу ейфорія форсованих реформ, що разом з об’єктивними чинниками реформування постсоціалістичних країн    зумовили: 1) недооцінку можливих негативних наслідків і “відкатів” назад у випадках запровадження нелегітимізованих масовою свідомістю реформаторських проектів і моделей; 2) недостатнє врахування ступеня страху населення перед інноваціями та групового егоїзму, пов’язаного з небажанням частини населення поступитися власними груповими чи особистими інтересами; 3) абсолютизацію інституціоналізації, низький рівень розуміння вразливості інфраструктурних систем та наслідків вторгнення у їхні структури; 4) універсалізацію модернізації і завищені очікування наслідків суспільних трансформацій, наївність щодо розуміння затрат та внутрішньої здатності окремо взятого суспільства до перетворень; 5) однозначне тлумачення реформаторських зусиль як безперервного процесу вдосконалення суспільства й неврахування конфліктного характеру розвитку суспільства в умовах цілеспрямованого запровадження змін ринкового та суспільно-політичного характеру.

Названі чинники призвели до виникнення так званого “кризового синдрому модернізації”. Аналіз проявів п’яти основних криз (ідентичності, легітимності, проникнення, участі, розподілу) вищезазначеного синдрому дав змогу дисертанту сформулювати основні напрями їхнього подолання.

1. Подолання кризи ідентичності в сучасних умовах повинно включати: 1) вироблення системи сталих інституційних орієнтирів, відповідних сучасному етапові модернізації українського суспільства, насамперед подолання віртуальних колективних та індивідуальних орієнтацій, звернених у минуле, творення реального ціннісного, нормативного й інституційного порядку та утвердження на його основі істинного ідентифікаційного процесу; 2) наповнення ідентифікаційних практик новим змістом, з орієнтацією на поєднання у свідомості суб'єктів суспільно-політичного розвитку реального й символічного світосприйняття, адекватне співвіднесення групового та особистісного рівнів національної ідентичності з процесами національно-державного вдосконалення конкретного суспільного організму; 3) розуміння на державному рівні подвійної природи окциденталізації (вестернізації), пов'язаної, з одного боку, з привабливістю західних стандартів споживання, рівня життя, індивідуальної свободи для громадян України й необхідністю їхнього утвердження у національну суспільну практику, а з іншого, — з можливістю втрати традиційної культури, способу життя, усталених соціальних зв'язків, які розвивалися тисячоліттями і є основою культурно-історичної самобутності українського народу; перехід у процесі цілеспрямованого утвердження модернізації від стихійного вестернізованого світосприйняття до усвідомленого розвитку національної повноцінності, впевненості у спроможності національної культури органічно поєднувати в собі найкращі зразки її власних і запозичених елементів; 4) освоєння плюралістичного типу самоідентифікації особистості, який передбачає вільний, творчий, відкритий особистісний пошук і вибір, зміну принципу взаємодії між групами людських спільностей.

2. У подоланні кризи легітимності пріоритетними слід вважати такі проблеми: 1) створення ефективних стосунків з найактивнішими у   політичному відношенні соціальними групами, визначення й культивування соціального суб'єкта модернізації, яким в Україні може виступати інтелігенція, й відповідно підвищення довіри влади до неї, всебічне сприяння формуванню інтелектуальної еліти суспільства; забезпечення на державному рівні постійної уваги до настроїв в інтелектуальному та студентському середовищі, практичне підтвердження піклування, підтримки цих груп населення, пошуки форм взаємодії з ними як з основним “актором”, провідною силою модернізаційного процесу; 2) утримання владою під своїм постійним контролем армії, створення системи особливих взаємовідносин з нею; концентрація сил, які скріплюють політичну систему й послаблення імпульсів, здатних її зруйнувати до поворотного моменту її трансформації; залучення в умовах поступового вдосконалення реформ до числа їхніх суб'єктів і прихильників якомога більшої кількості консервативних елементів, здатних протистояти тиску екстремістських сил та форсувати модернізацію суспільства; збереження і розвиток високого статусу найвпливовіших традиційних інститутів і груп, навіть у випадку втрати ними влади; ослаблення реально існуючих суперечностей через утвердження соціального партнерства, пошуки компромісу в розв’язанні найактуальніших питань;   3) створення під егідою і за сприяння держави нової, науково вивіреної модернізаторської ідеології, співзвучної настроям мас, здатної інтегрувати різноспрямовані групові інтереси; співвіднесення традиційних та нових цінностей з політичною доцільністю та з особливостями історичного часу, формування цілісної платформи для реалізації завдань модернізації (патріотизм, піклування про державу, національна ідея та ін.) з одночасним зменшенням розриву між елітою і масами; 4) подолання непрофесіоналізму і корумпованості бюрократів, максимальна позитивно-творча реалізація представниками влади своєї політичної волі; намагання в процесі реформування суспільства не піддатися ейфорії після перемоги на виборах, розуміння недовговічності мандату довіри та здатності більшості населення поступово набувати в перехідних умовах навички бути джерелом політичної влади; 5) забезпечення зворотнього зв'язку влади й суспільства, створення замість гучних політичних обіцянок та їх систематичного невиконання стійкої рівноваги відправлених і прийнятих сигналів між політичною системою і соціальним середовищем з метою досягнення стабільно-поступального розвитку; створення чіткої структури влади, здатної адекватно відобразити народне волевиявлення, подолати управлінський хаос і покласти край політичним іграм, інтригам,  політиканству.

3. Завдання поступової ліквідації кризи участі в українському суспільстві повинно включати з’ясування таких питань: 1) використання потенціалу асоційованих груп інтересів у зв'язку з їхньою орієнтацією на більш сталі та прагматичні життєві інтереси людей, а також значно ширшими можливостями (порівняно з політичними партіями) щодо утримання масової уваги на певних політичних об'єктах; створення організаційної інфраструктури громадського співробітництва, в якій можуть бути реалізовані потреби і запити індивідів, урегульовані гострі політичні проблеми як джерело соціально-політичної напруги; недопущення асиметричного характеру діяльності груп інтересів у бік   представництва і забезпечення інтересів окремих верств і груп населення (наприклад, груп з високими доходами або з високим рівнем освіти, представників окремих етнічних меншин та ін.); мінімізація діяльності протестуючих груп та домінування асоційованих груп інтересів, орієнтованих на співробітництво, визнання наявного соціального і політичного порядку, а не на конфронтацію; 2) створення необхідних передумов для вільної політичної конкуренції елітних груп, визначення таких правил змагальності, які б гарантували дотримання демократичного принципу участі мас в управлінні суспільством; відпрацювання чіткої правової процедури змагальності за голоси виборців як єдиного способу завоювання влади; 3) створення соціокультурного “тонусу”, що передбачає самоорганізацію участі в межах автономних, активно функціонуючих інститутів артикуляції інтересів; цілеспрямоване формування таких морально-культурних критеріїв політичної участі, як: а) громадянська відповідальність, що передбачає активну громадянську участь, спрямовану на підтримку життєдіяльності суспільного організму; б) довіра громадян один до одного та до інститутів державного управління й місцевого самоврядування; в) соціальне партнерство, що включає, з одного боку, готовність населення підкорятися існуючим нормам і розпорядженням державної влади та, з другого  використання останньою потенціалу масової участі у прийнятті політичних рішень; г) атмосфера безпеки і довіри представників влади до своїх громадян, а також лояльності останніх до уряду й держави в цілому; 4) широке запровадження громадянських свобод і доступність одержання знань щодо організаційних умов участі з метою формування ефективних механізмів впливу громадян на процеси прийняття політичних рішень; 5) створення сприятливих можливостей для участі опозиції у прийнятті політичних рішень з одночасним посиленням уваги на необхідності створення відповідної правової бази для її діяльності;

4. Усунення другої з управлінських криз — кризи проникнення — потребує: 1) формування інститутів та умов суспільної організації, за яких людина може стати власником, вільною особистістю; перехід від нормативно-правового до практичного утвердження демократії, прийнятної і вигідної для переважної більшості громадян держави, з опорою на такі елементи, як народний суверенітет, демократичні права і свободи, економічні, соціальні та інші права особи; подолання ейфорії щодо можливостей суспільства у подоланні олігархізації як соціально-політичного явища; 2) подолання вузькопартійних інтересів, групової ієрархії, визначення потенційно незаконних інтересів через моделювання виражених у законі інтересів щодо інтересів суспільства в цілому; реалізація соціальних інтересів через їхній тісний взаємозв'язок з владою і державним управлінням, практичне утвердження функції   державної влади, що полягає в реалізації загальнонаціональних інтересів за допомогою організації державного управління поведінкою людей і соціальними процесами; 3) сприяння розвиткові децентралізації як демократичного контрольованого політичного процесу, котрий передбачає делегування центральним урядом чітко визначених повноважень на місцевий рівень з метою розв’язання питань загальнонаціональної ваги, а також втілення у життя специфічних регіонально-локальних програм;

5. Криза розподілу в Україні може бути подолана за умови забезпечення основних напрямів суспільно-політичного розвитку, що зумовлюють: 1) розвиток малого підприємництва як дійового засобу додаткових робочих місць, насичення ринку товарами та послугами, формування середнього класу; захист законних інтересів вітчизняних підприємців і споживачів, підвищення конкурентоспроможності товаровиробника на внутрішньому й зовнішньому ринках; вирішення проблеми власності з урахуванням соціальної справедливості, створення реального, відповідального перед суспільством власника чи групи власників на кожному приватизованому об'єкті; 2) створення в суспільстві ситуації рівності у забезпеченні основних прав і обов'язків, а також допущення соціальної і економічної нерівності на основі справедливості, яка дає можливість надання компенсаційних переваг для кожної людини й зокрема для менш забезпечених членів суспільства; створення такої схеми соціального партнерства, яка здатна зацікавити кожного громадянина, в тому числі людей з невисоким соціальним становищем та статусом; поєднання індивідуальної свободи і справедливого розподілу матеріальних благ, рівність і відкритість доступу до владно значущих відповідальних посад на основі конкурентного відбору; 3) подолання лицемірства представників влади, пов'язаного з намаганнями приховати опікування виключно власним добробутом за гучними заявами про їхнє прагнення до забезпечення народного добробуту, а також цинізму населення, пов'язаного з поступовою втратою значимості моральних норм та ідеалів.

Подолання кризового синдрому модернізації вкрай необхідне для виведення українського суспільства із зони невизначеного існування, запобігання згортанню модернізаційного процесу. Розв’язання цих   завдань потребує послідовної орієнтації влади на підтримку соціальних сил, зацікавлених у справжній модернізації, готових забезпечити здійснення соціальних перетворень. Розгортання модернізації в історичному часі потребує утвердження виваженої політики, спрямованої не  лише на стабілізацію сучасного становища, а й на тривалу стратегію оновлення суспільства, яка має базуватися на глибоко усвідомленій відповідальності вільної людини.

У зазначеному розділі аналізується поняття і реалії “уявного конституціоналізму” як одного із сутнісних проявів трансформації перехідної постсоціалістичної держави. Визначено основні причини виникнення названого явища, до яких належать: недостатній розвиток стійких елементів громадянського суспільства; відсутність необхідної кількості активних соціальних суб’єктів правового реформування, здатних не тільки підтримувати, а й проводити демократичні перетворення; бажання й потреба отримання швидкого ефекту від утілення реформ за короткий історичний проміжок часу; наявність у попередньому історичному розвитку системи соціалізації населення, орієнтованої на    формальний характер існування конституції, а також значного розриву між конституційними нормами і реально діючими інститутами; неоднозначне (в розрізі легітимності) сприйняття значною частиною нового складу парламенту (1998 р.) принципових положень і окремих статей конституції.

Подолання уявного конституціоналізму можливе за умови розв’язання у подальшому суспільно-політичному розвитку України таких першочергових проблем як розвиток конкуренції у середовищі державних службовців, їх рекрутування на основі професіоналізму і особистих якостей, а не за принципом протекціоналізму; гармонізація співвідношення більшості і меншості суспільства, надання меншості засобами законодавства та політичного авторитету державних діячів широких можливостей відкрито, в межах загальноприйнятих процедур і   вимог захищати свої власні та суспільні інтереси; максимальне наближення держави до людей через підвищення довіри населення до її діяльності; втілення децентралізаційної політики та подолання самоусунення держави від відповідальності за долю і якість ринкових перетворень; відмова від ліберально-ринкової суспільної моделі на користь соціально-ринкової, в якій держава виступає ініціатором гармонізації та соціальних процесів; утвердження у життя обов’язку для всіх владних структур підпорядковувати свою діяльність загальнодержавному інтересу, задоволенню соціальних потреб населення, підтриманню в суспільстві спокою і соціального миру; відхід від стереотипу ототожнення владною елітою і сервілістично налаштованими правознавцями конституційної і правової держави; подолання непердбачуваності,    непослідовності і ненадійності владних рішень, нігілістичного ігнорування закону представниками державної влади; створення дійового механізму взаємодії державних інститутів зі структурами громадянського суспільства.

У дисертації утверджується думка про те, що процес модернізації перехідного суспільства потребує адекватного культурно-ціннісного забезпечення. Основною ланкою у цьому процесі виступає так звана “ідеологія модернізації”, покликана орієнтувати суспільство на консолідацію довкола розв’язання модернізаторських завдань з урахуванням суттєвих відмінностей окремих соціальних груп і верств. Нова ідеологія не повинна бути державною чи однозначно державноорієнтованою. Вона повинна мати загальнонаціональний характер, бути здатною до саморегуляції. Основне її покликання  гармонізація наявних у перехідному суспільстві суперечностей, консолідація інтересів усіх соціальних груп та політичних схем, забезпечення еволюційного розвитку суспільства.

У четвертому розділі  “Новітні цивілізаційні процеси і основні напрями переорієнтації української політики”  аналізується суспільно-політична ситуація в усій сукупності динамічних цивілізаційних змін останнього десятиліття ХХ ст. Зазначена ситуація останнім часом знаходить плідне осмислення у концепціях постмодернізації, котра вважається не лише альтернативою попередній ідеї модернізації, а й своєрідним наслідком її інноваційної орієнтації, а також її продовженням. І якщо модернізація означає рух у бік сучасного суспільства, то постмодернізація  заглиблення в неусвідомлену до кінця й непередбачувану сутність постсучасного суспільства в умовах суперечливості між реальністю (сьогоденням) тієї чи іншої країни і піднятою західною модернізацією планкою стандартів соціального розвитку та зразків співжиття на суспільно-індивідуальному рівні.

Поняття “постмодернізація” визначається автором як сучасна, досконаліша форма модернізації, що передбачає перехід від традиційного чи сучасного суспільства до постсучасного, здатного забезпечити собі стабільність, життєздатність і розвиток на основі багатоаспектних підходів з максимальним використанням можливостей окремих індивідів, інституційно-інформаційного та соціального потенціалу, оптимального поєднання традиційних і сучасних цінностей, збереження особливостей і неповторності буття певного соціуму. Утвердження постмодернізації пов’язане зі змінами, які відбуваються у світі в останній чверті ХХ ст., насамперед у передових західних країнах. Ці зміни пов’язані з переходом від суспільства індустріального типу з домінуючою інструментальною раціональністю до постіндустріального, де панують цінності постмодерну, які несуть із собою цілий комплекс соціально-політичних змін,  від рівноправ’я жінок до утвердження демократичних політичних інститутів і занепаду тоталітарних режимів.

Перехід до постсучасного суспільства осмислюється дисертантом через аналіз п’яти домінуючих цивілізаційних процесів, якими вважаються:

1. Децентралізація, що включає поступове подолання централізації з притаманними їй вертикальною структурою і субординацією, концентрацією влади в єдиному центрі. У зв’язку із зазначеним процесом вирішального значення набуває розв'язання у масштабах світового співтовариства наступних питань: надання місцевим органам влади можливостей самостійного вирішення екологічних, ресурсозберігаючих та інших проблем формування альтернативної цивілізації; максимального самозабезпечення на рівні місцевих громад та адміністративно-владних самоврядних структур; урахування динамізму суспільного розвитку на локально-місцевому рівні та його здатності швидко реагувати в умовах мінливого характеру, постійного ускладнення й наростання глобальних проблем; всебічного сприяння активізації участі місцевих організаційних структур різних держав у розміщенні системи міжнародних організацій, інтернаціоналізації загальнодемократичного процесу і подолання ізоляціонізму.

2. Гуманізація суспільства, тобто поступове повернення до цінностей гуманізму на принципово новій основі, через зближення матеріального і духовного рушіїв людського розвитку. Процес гуманізації включає: подолання індустріальних форм відчуження людини, поступове визнання людської особистості основним багатством суспільства; зростання значення освіти, зміну її змісту, форм і методів у напрямку безперервності навчально-освітнього процесу, широкої гуманітаризації освіти; гуманізацію діяльності державної адміністрації, створення багатоступеневого механізму добору та підготовки кадрів у цій сфері суспільної діяльності; деетатизацію суспільства, відхід від схеми домінування держави і правлячої еліти у сфері регулювання всіх суспільних відносин; адаптацію держави до нових умов, відхід від формалізації державних, міждержавних та міжрегіональних форм і методів правового і політичного регулювання.

3. Демократизація суспільства, яка поєднує в собі класичні риси демократичного розвитку і особливості, що випливають з характеру плюралістичного постмодерного суспільства. В умовах постмодернізації зазначене поняття, на відміну від класичного тлумачення демократії, дає змогу включати до сучасної теорії демократії нові політичні аспекти і феномени, що постають з динамізму суспільного розвитку: ідейний і організаційний плюралізм, співвідношення вертикального і горизонтального вимірів демократичної політики, конфліктогенні чинники і рушії постмодернізаційного процесу тощо. На розвиток процесу демократизації суспільства на сучасному етапі існування людської цивілізації визначально впливають наступні чинники: втрата привабливості й делегітимація авторитаризму як моделі національно-державного розвитку внаслідок виявлення його економічної неефективності в якості інструмента модернізації суспільства; глобалізація територіального поширення сучасної демократичної хвилі й масове зростання у світі привабливості демократичних моделей та зразків політичної поведінки внаслідок культурних впливів, що йдуть від західної цивілізації; наявнісь міжнародно-правових стандартів, а також специфічних універсальних чинників (високий рівень індустріального, економічного розвитку, урбанізації; розвиненість масових комунікацій; наявність ринкової, конкурентної економіки; соціальний плюралізм; масовий характер освіти), які підтримують демократичні імпульси в різних країнах.

4. Інформатизація суспільства, рівнем якої в сучасних умовах перевіряється та оцінюється ступінь зрілості суспільства, розвиненості країни, а також готовності державної влади до адекватного сучасним потребам виконання свого призначення. У свою чергу влада, якщо вона сповідує демократичні принципи й діє в умовах відкритого суспільства, також зацікавлена в ефективному використанні інформатизації всіх сфер суспільного розвитку та індивідуального буття. В умовах значного підвищення динаміки суспільно-політичних процесів та розширення інформаційних потоків виникає принципово нова система здійснення політичної комунікації. До базових параметрів, які реформують зазначену систему, можна віднести: безперервність процесу обміну інформацією і стабільність інформаційного обміну політичним досвідом; зростання значення механізмів зворотнього зв’язку, що значно розширює можливості групового та міжособистісного спілкування, участі громадян у політичних процесах; залежність якості політичної комунікації від ступеня демократичності політичного режиму, а також від рівня політичної культури; взаємозв’язаність ефективної політичної комунікації та компетентності й толерантності суб’єктів передачі інформації (комунікаторів).

5. Індивідуалізація з орієнтацією на людину як основного об’єкта і суб’єкта модернізаційного процесу в його сучасному розумінні. Основними складовими процесу індивідуалізації є: зміна орієнтації від опікування матеріальним добробутом і фізичною безпекою до якості життя, постматеріальних цінностей; поява нових груп індивідів, територіальних громад, які характеризуються самобутністю (феміністи, екологісти та ін.); орієнтація на забезпечення соціального порядку і справедливого існування через спроби синтезу елементів традиції і сучасності, пошук балансу між універсальним характером прав людини і спільним благом; зростання значення ідеї справедливого суспільства з притаманною йому рівновагою між соціальним порядком і автономією особистості.

Екстраполюючи проблеми постсучасного суспільства на українську суспільно-політичну ситуацію кінця ХХ  початку ХХІ ст., дисертант, зокрема, зазначає, що перехід від утопічних програм майбутнього до його моделювання в сучасний період потребує відмови від будь-якого припасовування минулого до сучасності чи протиставлення сьогодення минулим епохам, модернізації національній чи соціально-історичній традиції. Постсучасне суспільство, навіть якщо воно формується фрагментарно, як це відбувається в Україні, здатне стати носієм і репрезентантом епохальної зміни орієнтацій, у зв’язку з чим необхідні: плюралізм пізнавальних парадигм і стилів мислення; вибір як глибоко усвідомлений акт окремої людини, народу, країни; визнання суверенності й самоцінності окремої особистості, розширення можливостей моральної оцінки соціального вибору; схиляння терезів світового розвитку на користь еволюційної парадигми, яка потребує значної активізації соціальної енергії та інтелектуальних зусиль окремого індивіда; формування і постійне вдосконалення духовного потенціалу суспільства, відкритості останнього для постійного діалогу, пошуку консенсусу, соціально-політичної злагоди; перехід від національної державності до розширення зони відповідальності за межі власного соціально-державного простору; переорієнтація поглядів на молодь як на суб’єкт ідеологічного, виховного впливу і подолання її відчуження від суспільно-політичних процесів; розвиток індивідуально орієнтованої освіти, особистої компетентності на всіх рівнях і особливо у політичній сфері, подолання спотвореного розуміння політики як загальнодоступної справи; формування громадської думки як можливості особистісного впливу на розвиток і вдосконалення політичної ситуації та суспільно-політичних відносин.

У “Висновках” до дисертаційного дослідження проблеми модернізації суспільства сформульовано ряд положень, що мають теоретичне і практично-політичне значення.

Теорія модернізації, виникнувши у 50-і рр., пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Як і більшість теорій, що займаються вивченням суспільно-політичних процесів, вона пережила декілька кризових моментів, породила ряд суперечностей, пов'язаних зі значним відривом теоретичних рецептів від практики суспільно-політичного реформування. Поетапне вивчення особливостей теоретичних підходів дає змогу зафіксувати оптимістичний погляд на зазначену теорію. Підставою для оптимізму можуть бути: трансформація стереотипних уявлень про модернізацію як засіб теоретичного забезпечення політики Заходу щодо країн, які звільнилися від колоніальної залежності, у бік її розуміння як інструмента комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку; поступове подолання в західних наукових підходах європоцентризму, "вестернізації" з урахуванням самоцінності цивілізаційної культури окремих соціумів, неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на інші регіони світу; широке розмаїття інтерпретацій політичної модернізації (політичний розвиток, системна трансформація, сталий розвиток, демократизація, контрмодернізація та ін.), що дає змогу екстраполювати означену теорію на українське суспільство і поєднати на нинішньому етапі його розвитку індустріальні та постіндустріальні тенденції, синтезуючи їх як необхідні складові вітчизняної моделі демократичного вдосконалення й еволюційного самовідтворення соціуму.

Модернізація як широкомасштабний цивілізаційний процес може бути контекстом адекватного визначення місця у ньому України та особливостей модернізації українського суспільства. Відносна цілісність і зразковий характер західних модернізаційних процесів для решти світу не позбавляють необхідності враховувати суперечності й негативні наслідки розвитку означеного типу людської цивілізації. На сучасному етапі вони особливо виразно виявляються в руйнівних для світового співтовариства, у тому числі й для західного суспільства, американо-та західноцентричних прагненнях, у атлантизмі та мондіалізмі. Відтак геополітична орієнтація України має бути виваженою, враховувати як позитивні, так і негативні наслідки суспільно-політичного втілення західної моделі модернізації та сучасні егоїстичні інтереси впливових урядів і військово-політичних кіл Заходу. Важливою особливістю сучасного світового розвитку є глобалізація процесу модернізації, кристалізація неповторних особливостей його практичного втілення на просторах Незаходу. Розгортання цього процесу засвідчує суттєве обмеження західного впливу, неприйняття ідейно-політичних цінностей індивідуалізму й лібералізму, а також поступове зростання значення незахідних цінностей для самого Заходу. Все це породжує серйозні сумніви щодо західного шляху як єдино можливого й дає підстави вченим і політикам України для переосмислення прозахідної орієнтації і врахування світової тенденції до зростання політичного впливу незахідних країн. Дослідження характеру та порівняння західних і незахідних модернізаційних процесів переконує в тому, що Україна, незважаючи на історично зумовлений переважно залежний характер її суспільства, займає своє місце у глобальних світових зрушеннях, започаткованих епохою Нового часу. Пройшовши кілька етапів історичного розвитку, Україна вступила у сучасно-модернізаційний, транзитно-кризовий етап свого розвитку, який поступово виріс у самодостатній широкомасштабний процес з яскраво вираженим етнонаціональним забарвленням. Цей процес, зокрема, засвідчує: вільні ринкові відносини за певних умов здатні створювати перепони для ефективної реалізації принципів плюралістичної демократії; українська культурна матриця є багатовимірною і потребує органічного поєднання окцидентальної індивідуалістичної та орієнтальної колективістської форм організації суспільно-політичного життя; демократія не може вважатися результатом практичного втілення постулатів лише однієї з ідеологічних течій і потребує синтезу досягнень лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, марксизму та інших течій.

Транзитний (перехідний) розвиток українського суспільства характеризується на сучасному етапі поєднанням кількох основних криз у своєрідний кризовий комплекс, так званий "кризовий синдром модернізації". Це потребує об'єднання представників влади і всього суспільства довкола життєво важливого завдання — подолання основних криз суспільно-політичного розвитку (ідентичності, легітимності, участі, проникнення і розподілу). Консолідація суспільства у розв'язанні цієї проблеми дасть можливість вивести українське суспільство із зони невизначеного існування, запобігти згортанню цілеспрямованого модернізаційного процесу, зорієнтувати владу на підтримку соціальних сил, зацікавлених у справжній модернізації і готових забезпечити здійснення соціальних перетворень.

Утверджуючи національну державність, Україна потрапила в тенета так званого "уявного конституціоналізму", що потребує наповнення реальним політико-правовим змістом сформульованого у ст. 1 Конституції України положення про Українську державу як "демократичну, соціальну, правову". Подолання цієї особливості перехідної Української держави можливе на шляхах гармонійної взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства як життєвої необхідності. Забезпечення еволюційного характеру функціонування українського суспільства після кількох століть його розвитку в умовах постійних воєн, стресів, насильства потребує культурно-ціннісного забезпечення.     Останнє має здійснюватися відповідно до потреб суспільних перетворень та орієнтуватися на прагматичну, багаторівневу “ідеологію модернізації”, яка, з одного боку, не повинна відтворювати досвід ідеологічного обгрунтування “реального соціалізму”, та з іншого — однозначно орієнтуватися на ліберальну ідеологію західного зразка. Поряд з плюралістичною спрямованістю “ідеологія модернізації” повинна орієнтуватися на вироблені українською ментальністю базові та динамічні цінності й орієнтири, здатні консолідувати суспільство.

Сучасний світ є настільки мінливим, а процеси у ньому розвиваються настільки стрімко, що досвід людей одного покоління вже неможливо застосувати для розв'язання проблем, які постають перед наступними поколіннями. В надрах сучасного суспільства постійно виникають постсучасні тенденції, які вже впливають і вирішальною мірою впливатимуть у майбутньому на якість людської цивілізації. До таких процесів дисертантом віднесені децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація та індивідуалізація. Вказані процеси зумовлюють поступову переорієнтацію суспільства у бік гуманістичної детермінації політики, що передбачає: подолання залишків зовнішньої і внутрішньої несвободи людини; розвиток індивідуально орієнтованої освіти, особистої компетентності на всіх рівнях, подолання розуміння політики як загальнодоступної справи; пріоритет духовного начала над матеріальним; розвиток громадської самодіяльності та формування громадської думки; постійну увагу до молодіжного середовища, як потужного визначального чинника людського життя в майбутньому.

Концептуальний підхід із застосуванням системного, синергетичного, історичного, порівняльного та інших методів спонукає до переосмислення проблеми модернізації. Визначення її основних аспектів та напрямів в українському суспільстві на широкому тлі цивілізаційних процесів дає змогу не лише поглибити уявлення про реформування суспільства перехідного типу, а й утвердити позиції вітчизняної політології як науки, здатної пояснювати новітні суспільно-політичні явища і процеси та продукувати евристично плідні концепції.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія

1. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія.  К.: Видавничий центр “Академія”, 1999.  240 с. (Рецензія: Кресіна І.О. Нова концепція політико-правового розвитку України // Держава і право: Збірник наукових праць. Вип. 3.  К., 1999.)

Колективні праці

2. Політологія: Методичні рекомендації до вивчення вузівського курсу / За ред. Є.Ф. Безродного.  К.: НМК ВО, 1992.  104 с.  С. 59-69.

3. Програма з курсу “ Основи політології для шкіл, гімназій і ліцеїв гуманітарного профілю (11-й клас) // Інформаційний збірник Міністерства освіти України.  1993.  № 15  16.  64 с.  С. 3-32 (співавтори О.В. Бабкіна, В.Й. Скиба, В.В. Туренко).

4. Соціологія. Курс лекцій / За заг. ред. Є.Ф. Безродного.  К., ІСДОУ, 1994.  212 с.  С. 73-87.

5. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної  думки / Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В.  К.: Основи, 1996. (Трансформація гуманітарної освіти в Україні).  717 с.; 2-е вид.  К.: Основи, 1998.  718 с.

6. Політологічний енциклопедичний словник. Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів.  К.: Генеза, 1997.  400 с. (упорядник і наук. редактор; 17 авторських статей).

7. Політологія: Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти. Проект для обговорення на Всеукраїнській нараді завідуючих кафедрами соціально-гуманітарних дисциплін.  К.: Генеза, 1997.  48 с. (у співавторстві з членами робочої групи Міністерства освіти України по розробці проекту типової програми).

8. Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.І. Римаренка.  К.: Либідь, 1997.  656 с.  С. 185-227; 377-391.

9. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка.  К.: Видавничий центр “Академія”, 1998.  368 с.

10. Нація і держава: Теоретико-методологічний та концептуальний аналіз /За ред. Ю.І. Римаренка. Книга 1.  Київ-Донецьк, 1998.  392 с.  185-227; 377-391.

11. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.: За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського.  К.: Вища школа, 1998.  415 с.  С. 203-219; 300-307.

12. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін.  К.: Укр. енцикл.,  1998.  Т. 1: А-Г.  672 с., іл. (відповідальний секретар редколегії, наук. редактор; 70 авторських статей).

Статті у наукових виданнях

13. Горбатенко В.П. Туган-Барановський і Україна // Україна.  1992.  № 31.  С. 19-21.

14. Бабкін В.Д., Горбатенко В.П. Шляхом компетентності і наукової творчості // Віче.  1994.  № 8.  С. 154-157.

15. Горбатенко В.П. Концепція місцевого самоврядування у політологічній спадщині Михайла Драгоманова // Суспільно-історична спадщина М.П. Драгоманова і сьогодення. Тези Драгоманівських читань. Київ, 21 червня 1995 року.  К., 1995.  34 с.  С. 14-15.

16. Горбатенко В.П. Політична модернізація і місцеве самоврядування // Правова держава: Щорічник наукових праць. Вип. 7.  К., 1996.  328 с.  С. 199-205.

17. Горбатенко В.П. Подолинський Сергій Андрійович // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. ред.) та ін.  К.: Довіра: Генеза, 1996.  942 с.  С. 875-876.

18. Горбатенко В.П. Самоврядні потенції української ментальності // Уряду України, Президенту, законодавчій владі. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Людина і духовність”. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Кер. авт. кол. А.І. Комарова.  Київ, 1996.  Т. 5.  418 с.  С. 98-100.

19. Горбатенко В.П. Проблема місцевого самоврядування у понятійно-інституціональному вимірі // Ідеологія державотворення в Україні: Історія і сучасність. Матеріали науково-практ. конфер. 22-23 листопада 1996 р.  К.: Генеза, 1997.  С. 212-215.

20. Горбатенко В.П. Туган-Барановський Михайло Іванович // Світова та вітчизняна етнодержавницька думка: У персоналіях.  Київ-Донецьк, 1997.  С. 252-254.

21. Горбатенко В.П. Громадські організації та рухи // Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів.  К.: Генеза, 1997.  400 с.  С. 76-77.

22. Горбатенко В.П. Децентралізація // Там само.  С. 101-102.

23. Горбатенко В.П. Еліта політична // Там само.  С. 117-118.

24. Горбатенко В.П. Лідерство політичне // Там само.  С. 186-187.

25. Горбатенко В.П. Місцеве самоврядування // Там само.  С. 203-204.

26. Горбатенко В.П., Козенюк А.І. Етнодержавознавство: утвердження нової парадигми національного поступу // Генеза.  1997.  № 1(5).  С. 234-235.

27. Горбатенко В.П. Парадигма модернізації // Нова політика.  1998.  № 4.  С. 41-51.

28. Горбатенко В.П. Оруэллизм // Зарубежная политология: Словарь-справочник / Под ред. А.В. Миронова, П.А. Цыганкова.  М.: Соц.-полит. журн., Независимый открытый университет, 1998.  360 с.  С. 170-171.

29. Горбатенко В.П. Централизация // Там само.  С. 335.

30. Горбатенко В.П., Сироткіна С.О. Макіавеллізм у концепції “чинного” націоналізму Д. Донцова //  Метеріали науково-практичної конференції, квітень 1998 р.  К.: КДТУБіА, 1998.  92 с.  С. 76-77.

31. Горбатенко В.П. Абсентеїзм // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін.  К.: “Укр. енцикл.”, 1998.  Т. 1: А-Г. 672 с., іл.  С. 10.

32. Горбатенко В.П. Автаркія // Там само.  С. 21-22.

33. Мадіссон В.В., Горбатенко В.П. Авторитаризм // Там само.  С. 30.

34. Горбатенко В.П. Адміністративно-командна система // Там само.  С. 54-55.

35. Погорілко В.Ф., Горбатенко В.П. Бездіяльність влади // Там само.  С. 206.

36. Горбатенко В.П. Безпосередня демократія // Там само.  С. 214.

37. Горбатенко В.П. Велика Французька революція // Там само.  С. 321-323.

38. Бургін М.С., Горбатенко В.П. Відносини суспільні // Там само.  С. 428.

39. Горбатенко В.П. Волюнтаризм // Там само.  С. 515-516.

40. Горбатенко В.П. Воля // Там само.  С. 516.

41. Горбатенко В.П. Громадянськість // Там само.  С. 647-648.

42. Горбатенко В.П. Ab ovo: Друге народження ідеї модернізації або синтагма постмодернізації // Людина і політика.  1999.  № 1.  С. 29-33.

43. Горбатенко В.П. Кризовий синдром модернізації в контексті етнонаціональних конфліктів // Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі. Авт. колектив. Відп. ред. Ю. Римаренко, І. Тимошенко, Є. Степанов.  К.: Вид-во Укр.-фін. ін-ту менеджм. і бізнесу, 1999.  279 с.  С. 62-64.

44. Горбатенко В.П. Замість безликого натовпу  чіткі профілі особистостей // Віче.  1999.  № 7.  С. 49-64.

Горбатенко В.П. Модернізація українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів.  Рукопис (350 стор.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних   наук за спеціальністю 23.00.02  політичні інститути та процеси. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ, 1999.

У дисертації систематизовано здобутки теорії модернізації і сформульовано основні параметри реформування українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів. Розкрито характерні ознаки та особливості досвіду вдосконалення суспільно-політичних систем західного й незахідного світу. Показано специфіку модернізаційних імпульсів в історичній ретроспекції України. Здійснено аналіз сучасного кризового стану українського суспільства, функціонування перехідної постсоціалістичної держави, визначено стратегічні орієнтири вітчизняного державотворення та культурно-ціннісного забезпечення еволюційного розвитку. Запропоновано прогностичне передбачення постсучасного поступу людської цивілізації й охарактеризовано гуманістичні детермінанти політики для України ХХІ ст.

Ключові слова: модернізація, політична модернізація, транзитний розвиток, кризовий синдром модернізації, перехідна держава, ідеологія модернізації, постмодернізація, постсучасне суспільство, уявний конституціоналізм.

Volodymyr P. Gorbatenko. Modernization of Ukrainian society in the context of present-day civilization processes.  Manuscript (350 pages).

Thesis for the award of the scientific degree  Doctor of Science (Politics), speciality 23. 00. 02. Political institutes and processes. Koretskiy’s Institute of State and Law, Ukraine’s National Academy of Sciences, Kyiv, 1999.

The author has assumed up-to-date achievements in the modernization theory and defined basical parametres of Ukrainian society reform in the context of present-day civilization processes...

Characteristic signes and peculiarities of western and non — western experiences of social — political systems improving are explained. The specifics of Ukraine’s historical modernizational attempts is shown. The author examined present — day crisis of Ukrainian society, existance of transitioning post — socialist state, defined strategic goals of state — building and cultural — valuative filling of Ukraine’s evolution. Volodymyr Gorbatenko proposed his own prognosis of future development of mankind and constructed humanistic determinants of politics for XXI — century Ukraine.

Key words: modernization, political modernization, transitional development, crisis syndrome of modernization, a state in transition, an ideology of modernization, postmodernization, postmodern society, imagined constitutionalism.

Горбатенко В.П. Модернизация украинского общества в контексте современных цивилизационных процессов. Рукопись (350 с.).

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02  политические институты и процессы. Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 1999.

В исследовании систематизированы достижения теории модернизации в рамках трех этапов ее последовательного развития и совершенствования в 50-е  90-е гг. ХХ ст. Сформулированы основные параметры реформирования украинского общества в контексте современных цивилизационных процессов. Отстаивается позиция, состоящая в ориентации на соединение в условиях “ догоняющих” обществ, в том числе и в Украине, индустриальных и постиндустриальных тенденций социально-политического развития.

В диссертации раскрываются черты совершенствования общественно-политических систем западной и незападной цивилизаций. Осуществленный автором сравнительно-политологический анализ позволяет констатировать важность изучения в современных условиях, наряду с западной модернизацией как относительно целостным явлением, гетерогенного мира незападных цивилизаций с принципиально иным набором средств и механизмов, которые вызывают сомнения относительно западного пути как единственно возможного. На примере исторического развития Украины раскрыто значение для настоящего и будущего мирового развития периферийных процессов модернизации.

На основании изучения современных процессов в украинском обществе проанализировано его кризисное состояние в условиях пагубного воздействия “кризисного синдрома модернизации”  комплексного, одновременного проявления кризисов идентичности, легитимности, проникновения, участия и распределения. Намечены пути выхода общества из этого состояния. Зафиксированы особенности функционирования переходного постсоциалистического государства. Раскрыты сущность и особенности действия системы мнимого коституционализма в Украине, определены стратегические ориентиры отечественного государственно-гражданского совершенствования и культурно-ценностного обеспечения эволюционного развития страны на современном этапе и в обозримом будущем.

Предложено авторское толкование концепции постмодернизации и доминирующих процессов развития постсовременного общества (децентрализации, гуманизации, демократизации, информатизации, индивидуализации). Определены и охарактеризованы гуманистические детерминанты политики для Украины ХХІ в.

Ключевые слова: модернизация, политическая модернизация, транзитное развитие, кризисный синдром модернизации, переходное государство, идеология модернизации, постмодернизация, постсовременное общество, мнимый конституционализм.

Другие работы

Торы ала т~лпарды т~йе т~рпатты батыр бейнесі...


Ел басына т?скен ауыртпалы? ?зге замандастары сия?ты Наурызбайды да ерте есейтеді. Наурызбайды? ?мірі жо??арлар?а ?арсы к?ресте ?теді. Батырды? ...

Подробнее ...

философия Греция.


Что в эллинском и эллинистическом мире считалось началом источником философии Удивление Какие философы впервые выдвинули точку зрения согласно к...

Подробнее ...

Контрольная работа ~~~ 1 1.


Объясните смысл следующих устойчивых выражений. Найдите ошибки в следующих предложениях. Объясните смысл следующих устойчивых выражений. Найдите...

Подробнее ...

Департамент управления сетью подведомственных...


N 764 ПОЛОЖЕНИЕ О ДЕПАРТАМЕНТЕ УПРАВЛЕНИЯ СЕТЬЮ ПОДВЕДОМСТВЕННЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ МИНИСТЕРСТВА ОБРАЗОВАНИЯ И НАУКИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ I. Департамен...

Подробнее ...