Тема 14. Міжнародне гуманітарне право Зміст Поняття міжнародного гуманітарного права та його історич



Работа добавлена на сайт TXTRef.ru: 2019-09-03

10

Тема 14. Міжнародне гуманітарне право

Зміст

  1.  Поняття міжнародного гуманітарного права та його історичний розвиток. Міжнародно-правове регулювання ведення збройних конфліктів.
  2.  Збройні конфлікти та їх основні види. Учасники збройних конфліктів.
  3.  Початок війни та її перебіг. Обмеження засобів та методів ведення війни.
  4.  Режим військового полону та військової окупації.
  5.  Захист цивільних об’єктів та культурних цінностей під час збройних конфліктів.
  6.  Закінчення війни та його міжнародно-правові наслідки.

  1.  Поняття міжнародного гуманітарного права та його історичний розвиток. Міжнародно-правове регулювання ведення збройних конфліктів.

Сучасне міжнародне право забороняє агресивні війни і заперечує війну як засіб вирішення міжнародних конфліктів. Однак практика міжнародних відносин свідчить про те, що держави порівняно часто використовують свої збройні сили для досягнення політичних, економічних та інших цілей, що призводить до різних воєнних сутичок (Корея, В'єтнам, Афганістан, Близький Схід, Югославія та ін.). Тому сучасне міжнародне право не може ігнорувати реальні можливості виникнення збройних конфліктів і не містити в собі норм, які регулюють ведення воєнних дій. Найважливіша мета цього - максимальна гуманізація застосування воєнних засобів і способів.

Досягнення цієї мети правовими засобами здійснюється шляхом:

- обмеження воюючих у виборі способів і засобів ведення воєнних дій;

- максимального захисту прав мирного населення й охорони цивільних об'єктів;

- гуманізації правового положення воюючих (режим військовополонених, поділ на комбатантів і некомбатантів та ін.);

- регламентації прав і обов'язків нейтральних держав у стосунках з воюючими.

Ці напрямки (вимоги) часто розглядаються як принципи сучасного міжнародного права у сфері регламентації воєнних дій. Багато з них спочатку утворилися як норми звичаєвого права, а потім були закріплені в ряді міжнародних правових актів.

Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, що регулює відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму теперішньому стані виникла нещодавно, вона має довгу історію, її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.
Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди противникові. Закони, що забезпечують захист певним категоріям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні воїни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і нерідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.

У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися правила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть при відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з цього приводу. Значний внесок у становлення звичаєвого права війни внесли також праці різних вчених в галузі міжнародного публічного та державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е. Де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни внесли і філософи, яких завжди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Про суспільний договір», опублікованій в 1762 році, відзначав, що: «Війна — це не відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, — вони перестають бути ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати».

Процес укладання договорів про норми ведення війни почався в 60-і роки XIX сторіччя, коли з інтервалом у чотири роки відбулися дві міжнародні конференції — у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, — результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.

Проте, незважаючи на таку довгу історію становлення і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного права, у доктрині дотепер не вироблене єдине поняття даної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, предмета правового регулювання і, відповідно, системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її найменування, але найбільш поширеними в науковій літературі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне воєнне право», «закони і звичаї війни», «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право».

Серед учених, які віддають перевагу «праву війни», Ф.Ф. Мартенс, котрий дійшов висновку, що: «Право війни в об'єктивному значенні є сукупність юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни. У суб'єктивному значенні право війни визначає дієздатність воюючих держав для розв'язання війни і користування правами, визнаними за воюючою стороною». М.Таубе під правом війни розуміє сукупність «правил, що дотримуються воюючими...». Ф.Бербер вважає, що під правом війни у вузькому або власному значенні слова потрібно розуміти такі обмеження, що міжнародне право покладає на учасників війни щодо засобів подолання, перемоги, придушення, перетворення в беззахисного противника, що утворює справжню мету війни. Перазич визначає дану систему норм як «сукупність правових правил, що регулюють відносини між воюючими країнами, з одного боку, і відносини між нейтральними — з іншого». Е.А. Коровій писав, що право війни є обмеження і регламентація воєнного насильства. Дуже об'ємне визначення пропонує Кожевников Ф.1., який думає, що право війни являє собою «міжнародні правила, якими повинні керуватися держави у своїх взаємовідносинах під час війни». Виходячи з цього визначення, до даної системи норм можна віднести і, наприклад, правила про порядок дипломатичного захисту інтересів воюючих на території противника, що, як думається, усе ж є неправильним. Оригінальна думка була висловлена В. Лахтіним, який вважає, що право війни створює частина науки про ведення війни (на стику політики і стратегії).

Але деякі автори, наприклад М. Одема, вважають, що «право війни» вже в самій своїй термінологічній основі містить протиріччя, тому що війна припускає застосування сили, а право її заперечує. Крім того, термін «право війни» традиційно застосовувався до війн між суверенними державами, а зараз, коли право регламентує різні види збройних конфліктів, цей термін не відбиває даних змін.

Вживати замість «право війни» поняття «міжнародне воєнне право» пропонує Е. Варт. На його думку, зміст цього терміну полягає в «зведенні до мінімуму страждань військовополонених, поранених і цивільного населення».

У науковій літературі нерідко вживається також і поняття «закони і звичаї війни». Так, Л. Оппенгейм вважав, що закони війни — це «норми міжнародного права, що стосуються ведення війни». Сучасний дослідник Д. Биндшедлер-Робер думає, що продовжувати використовувати даний термін визначення цієї системи норм цілком обгрунтовано. У свою чергу, І. Старке під «законами війни» розуміє ті обмеження, встановлені міжнародним правом, у межах котрих можливо застосування сили для поразки супротивника.

Для захисту застосування цього терміна можна сказати, що він може бути збережений у визначенні даної галузі права, якщо розуміти «закон» як загальне правило, якого повинні дотримуватися в подібних ситуаціях. Що ж стосується особливої юридичної чинності, котрою дійсно володіють закони, то цілком логічно, що дана сфера має особливу потребу в тому, щоб діючі в ній настанови відрізнялися категоричністю і непорушністю.

Найбільш уживаним останнім часом став термін «міжнародне гуманітарне право». У той же час існує ряд учених, які дотримуються точки зору, що термін «міжнародне гуманітарне право» слід вживати для визначення галузі міжнародного права, що регулює співробітництво у гуманітарних питаннях, у коло яких входять наука, культура, освіта, обмін інформацією, а в центрі даного співробітництва знаходяться права людини. Навряд чи дана думка може претендувати на бездоганність.

Міжнародне гуманітарне право складається з двох частин — «права Гааги» (права війни) і «Права Женеви» (власне гуманітарного права) — і діє воно лише тільки в період збройних конфліктів, критикуючи тим самим авторів, які вважають, що воно діє й у мирний час. Так, А.Рандельцхофер вважає, що у власному значенні слова міжнародне гуманітарне право — «це сукупність норм, закріплених у Гаазьких (1907 рік), Женевських (1949 рік) конвенціях і Гаазькій конвенції, 1954 року, без поділу їх на які-небудь частини». О. Кимминіх вважає, що і «право Женеви» і «право Гааги» є складовими частинами міжнародного гуманітарного права, тому що останнє теж випливає з ідеї гуманності. Ж. Вете під міжнародним гуманітарним правом розуміє «загальновизнані міжнародно-правові положення, що забезпечують повагу прав особистості та діють відповідно до вимог підтримки суспільного порядку або воєнної необхідністі». Він також поділяє його на «право Гааги» і «право Женеви», розуміючи під першим «частину норм, що регламентують ведення воєнних дій і засоби ведення війни», а під другим — «частину міжнародного права, що забезпечує охорону поранених і хворих, військовополонених і цивільного населення у випадку збройних конфліктів».

Представники цього напрямку в науці сходяться в думці, що «право Гааги» регулює:

а) права й обов'язки воюючих;

б) обмеження воюючих у виборі засобів і методів нанесення шкоди противникові (засобів і методів ведення війни);

в) обмеження насильства, не обумовленого воєнною необхідністю.

«Право Женеви», у свою чергу, охороняє в період збройних конфліктів:

а) поранених і хворих, які вийшли із строю;

б) осіб, які потерпіли аварію корабля на морі;

в) військовополонених, цивільне населення;

г) іноземців та інших осіб, котрі не беруть участь у бойових діях.

Торкаючись офіційного закріплення терміна «міжнародне гуманітарне право» і, відповідно, дефініції даної галузі права, слід зазначити, що в документах ООН вживаються поняття «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Так, наприклад, у доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченій 25-річній діяльності Комісії ООН з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права, наводиться система міжнародного права, у якій в якості самостійної галузі виділяється «право збройних конфліктів». Водночас, конференція, що проходила в Женеві з 20 до 29 березня 1974 року під егідою ООН, офіційно іменувалася так: «Дипломатична конференція з питань підтвердження і розвитку гуманітарного міжнародного права, застосовуваного в збройних конфліктах». У Додаткових Протоколах І і II 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року також уживається термін «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Є також визначення, дане Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, відповідно до якого під міжнародним гуманітарним правом розуміються такі міжнародні правила, договірні або засновані на звичаях, що:

а) спеціально спрямовані на вирішення гуманітарних завдань, що виникають безпосередньо в результаті збройного конфлікту міжнародного і неміжнародного характеру;

б) які з міркувань гуманного характеру обмежують права сторін, що знаходяться в конфлікті, вибирати методи і засоби ведення війни; або

в) захищають осіб і майно, яким нанесена або може бути нанесена шкода конфліктом.

Відповідно до положень Статуту ООН і відповідно до основних принципів міжнародного права держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засобами. Проте сучасне міжнародне право припускає можливість правомірного застосування збройних сил (самооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).

У міжнародному праві є велика кількість норм, що регламентують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин дозволяють свідчити про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечує захист жертв збройних конфліктів, установлює взаємовідносини між воюючими і державами, що не воюють, і т.д.

Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традиційно грали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародного права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль.

З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації:

  1.  про заборону бомбардувань із повітряних куль;
  2.  про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;
  3.  про заборону застосування куль, що розвертаються або сплющуються в людському тілі.

У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:

  1.  про відкриття воєнних дій;
  2.  про закони і звичаї сухопутної війни;
  3.  про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної і морської війни;
  4.  про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій;
  5.  про перетворення торгових суден у судна воєнні;
  6.  про встановлення підводних автоматичних мін, що вибухають від зіткнення;
  7.  про бомбардування морськими силами під час війни;
  8.  про застосування до морської війни початків Женевської конвенції;
  9.  про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні;
  10.  про заснування Міжнародної призової палати;
  11.  про права й обов'язки нейтральних держав у разі морської війни.

Зазначені вище конвенції замінили конвенцію і декларації 1899 року.

У 1909 році була підписана декларація про правила морської війни.

У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів і ряд інших документів.
У 1929 році була прийнята конвенція про режим військовополонених.
Після закінчення Другої світової війни і з урахуванням її трагічного досвіду були прийняті ряд конвенцій, спрямованих на заборону особливо небезпечних міжнародних злочинів. Так, у 1948 році була підписана конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього.

1949 рік ознаменувався розробленням і підписанням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комітету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єднаних за назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що складають нині основний фундамент «Права Женеви»: а) конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; б) конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, із складу збройних сил на морі: в) конвенції про поводження з військовополоненими; г) конвенції про захист цивільного населення під час війни.

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в даний час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення:

1. Конвенції підлягають дотриманню «при будь-яких обставинах», а, отже, дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні порушення цього положення повинні бути кримінально карані.

2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але і при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір. Держави, що домовляються, залишаються пов'язаними цими положеннями також стосовно тієї держави, що не є учасником конвенції, якщо остання  приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадянській війні.

3. Зазначеними конвенціями особам, які протегую-ються, присвоюються права, від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право просити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За відсутністю такої повинна виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що у результаті воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі дій, не допускаються.

4. Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під спостереженням держави-покровительки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуманні цілі.

5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і за стосування конвенції держава-покровителька або організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони можуть запропонувати організувати зустріч пред ставників сторін. За вимогою однієї зі сторін по винно бути проведене розслідування будь-якого порушення конвенції, яке припускається. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди про поря док виробництва такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що вирі шить процедурне питання.
Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного Суду.

6. Всі неурегульовані конвенціями справи підлягають вирішенню на підставі загальних принципів цих конвенцій.

7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об'єктів, що перебувають під заступництвом відповідно до конвенцій.

8. Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб, яким протегують, зобов'язані розумно застосовувати конвенції.

9. На честь Швейцарії встановлюється емблема у вигляді Червоного Хреста на білому тлі в якості відмітного знака захисту жертв війни, що представляє собою зворотні кольори швейцарського прапора. Поряд із цим допускається також зображення замість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Червоного Лева на білому фоні. Зловживання цими емблемами є карним.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у таких основних напрямках:

а) запобігання збройним конфліктам;

б) правове становище держав, що беруть участь і не беруть участь у конфлікті;

в) обмеження засобів і методів ведення війни, за борона їхньої модернізації;

г) захист прав людини в період збройних конфліктів;

д) забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права.

Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права):

— гуманізація збройних конфліктів;

— обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення війни;

— міжнародно-правовий захист жертв війни;

— охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей;

— захист інтересів нейтральних держав;

— сполучення воєнної необхідності і підтримка суспільного порядку з повагою до людини;

— заборона заподіювати противнику шкоди, нерозмірної із метою війни

— знищення або ослаблення його воєнної мощі та ін.

Особливе значення має питання про застосування нових засобів ведення війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотронної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою.

  1.  Збройні конфлікти та їх основні види. Учасники збройних конфліктів.

Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити видову характеристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе значення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно-об'єктним складом і за територією, на якій вони відбуваються. Встановлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не переслідує мету фізичного знищення його збройних сил.

Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного населення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебувало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї держави проти свого населення, у більшості своїй не є війною в міжнародному значенні цього поняття.

Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року міжнародними збройними конфліктами признаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:

а) держави та державо подібні утворення;

б) нації і народності, що борються за свою незалежність;

в) міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні заходи для підтримання миру і між народного правопорядку.

Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення.
Збройні конфлікти не міжнародного характеру — це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки:
а) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи;
б) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обстановку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися конфліктами, що розглядаються;
в) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії;
г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи погано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж народного характеру;
ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюючою стороною», коли вони:

а) мають свою організацію;

б) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи;

в) установили свою владу на частиною території держави;

г) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни».

Як раніше відзначалося, визнання повстанців «воюючою стороною» виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них допомогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на контрольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб державних переворотів і т.д. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в останніх обидві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною признається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.
Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтервенції» . їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають збройні конфлікти міжнаціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.). а також для припинення військового протиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду держави, у яку здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там, які супроводжувалися масовими людськими жертвами.

 Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1) воюючі (комбатанти);

2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти).

Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту.

У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:
— особовий склад регулярних збройних сил;

— ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил;

— особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

— особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають;

— члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допомогу воюючим;

— населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Отже, комбатанти повинні відповідати таким умовам:

а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під порядкованих;

б) мати визначений і видимий здалеку знак відмінності;

в) відкрито носити зброю;

г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни.

У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, що партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами визнання комбатантів):

а) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа);

б) носять знаки відмінності (на відміну від воєн них комбатантів, що носять воєнну форму, погони, емблеми, партизани в основному носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра дянські партизани в період Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі);

в) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо дитися на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні взяти участь;

г) дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потрапленні в полон признаються комбатантами.

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.
Від розвідників слід відрізняти
лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, збирають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим воєнного полону не поширюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.

Головна відмінність воєнного розвідника від лазутчика (шпигуна) — це воєнна форма розвідника, що свідчить про його приналежність до збройних сил своєї держави.
Іноземні воєнні радники й інструктори — це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповідно до міжнародних угод знаходяться в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак найманства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цього явища, що шириться, що викликає з боку міжнародного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документу найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. Можна виділити такі ознаки найманця:
— він спеціально завербований на місці або за кордоном для того, щоб воювати в збройному конфлікті;

— він фактично приймає безпосередню участь у воєнних діях;

— він бере участь у воєнних діях, керуючись головним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять в особовий склад збройних сил даної сторони;

— він не є ні громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті;

— не входить в особовий склад збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті;

— не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків у якості особи, яка входить до складу її збройних сил.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманст-ва, оголосивши його міжнародним злочином і призвавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.

Відповідно до Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.

Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил.

3. Початок війни та її перебіг. Обмеження засобів та методів ведення війни.

У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни.

Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах:

— шляхом звернення до власного народу;

— шляхом звернення до народу або уряду держави-супротивника;

— шляхом звернення до світового співтовариства.

Особливий спосіб оголошення війни — ультиматум — категорична вимога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою, що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.

Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вважаються такими, що знаходяться в рамках міжнародного права, відповідно до статті II Конвенції про визначення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголошення державою війни першою розглядається як агресія. Відповідно до указаної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну законною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, у якості актів агресії, незалежно від оголошення війни, розглядаються такі акти прямої агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію інших держав, або будь-яка воєнна окупа ція, який би тимчасовий характер вона не носила, "що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка з застосуванням сили анексія території іншої держави або частини її;

б) бомбардування збройними силами держави те риторії іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

в) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

г) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили або морські і повітряні флоти іншої держави;

д) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з державою, що приймає, з порушенням умов, передба чених в угоді, або будь-яке продовження їхнього пе ребування на такій території після припинення дії угоди та ін.

Не вважається відповідним міжнародному праву не тільки ведення війни неоголошеною, що буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні відповідальності, але і так званий casus belli (привід для війни) — безпосередній формальний привід, що веде до виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку воєнних дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин. Наприклад, багато дослідників вважають, що події навколо німецької радіостанції в Гляйвиці в серпні 1939 року, коли на неї нібито напав загін польських прикордонників (пізніше з'ясувалося, що це було влаштовано самою Німеччиною), спровокували напад Німеччини на Польщу і послужили приводом для початку Другої світової війни.

Стан війни повинен бути без зволікання сповіщений нейтральним країнам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.

В Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів держави. Конституція України містить механізм такої процедури — відповідно до п. 19 статті 106 Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України представлення про оголошення стану війни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 статті 85 Конституції на підставі даного представлення оголошує стан війни.

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слідують власне воєнні дії, означає початок юридичного стану війни і настання для усіх воюючих сторін певних правових наслідків:

— між державами припиняються дипломатичні і консульські відносини (дипломатичному і консульському персоналу забезпечуються захист і можливість безе решкодно залишити територію противника). На час збройного конфлікту інтереси однієї воюючої держави на території іншої представляє зазвичай нейтральна держава, що має дипломатичні відносини з обома воюючими сторонами;

— перестають застосовуватися багато норм міжна родного права, несумісні з воєнним часом, зокрема, припиняють дію двосторонні політичні, економічні, культурні угоди між воюючими державами. Багатосторонні договори (наприклад, із питань зв'язку, транспорту, тран зиту та ін.) припиняються;

— починають діяти міжнародні норми, прийняті спеціально для періоду збройного конфлікту (союзні договори, договори про взаємну і воєнну допомогу, договори стосовно правил ведення війни, причому останні не можуть бути денонсовані і т.п.);

— припиняються і забороняються економічні, торгові, фінансові угоди й інші відносини з юридичними і фізичними особами воюючої сторони;

— майно, що є власністю ворожої держави (крім майна дипломатичних представництв і консульських установ), підлягає конфіскації;

— торгові судна воюючих, що знаходяться до початку війни у ворожих портах, повинні залишити порт противника (для цього встановлюється розумний термін для вільного виходу з територіальних вод держави-супротивника — індульт, після закінчення котрого такі судна підлягають реквізиції і затримці до закінчення війни незалежно від їхньої приналежності (державі, приватним компаніям або особам); військові кораблі підлягають обов'язковій реквізиції;

— до громадян ворожої держави може бути застосований спеціальний режим (обмеження пересування, примусове поселення у відведених владою місцях, інтернування та ін.);

— власні громадяни діляться на мирне населення і збройні сили.

Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни — це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії.

Театр війни буває сухопутний, морський і повітряний.

Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром морської війни — внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни.
Забороняється використовувати в якості театру війни нейтралізованні території, територію нейтральних держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазької конвенції — 1954 року зосереджені культурні цінності.

Обмеження засобів і методів ведення війни

 Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді — недопущення зайвих страждань — був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни.
Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника.
Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.

Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни:
— вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька декларація про скасування використання вибухових і запальних куль 1868 року);

— кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі, 1899 року);

— отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року);

— задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси (Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бактеріологічних засобів 1925 року);

— біологічна зброя (Конвенція про заборону розроблення, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищення 1972 р. і Женевський протокол 1925 року);

— засоби впливу на природне середовище, що мають широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйнації, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року);

— будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін.

Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обгрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.
У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають невибіркову дію (ратифікована СРСР у 1982 році).
До Конвенції додаються три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол про заборону або обмеження застосування запальної зброї (Протбкол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року») стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін, установлюваних із метою перешкодити подоланню прибережних смуг, водних шляхів або рік, але не належить до застосування протикорабель-них мін на морі або на внутрішніх водних шляхах.

Під «мінами» розуміються будь-який боєприпас, установлений під землею, на землі або поблизу землі або іншої поверхні і призначений для детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосереднього впливу людини або засобу, що рухається, і «дистанційно встановлювана міна» означає будь-яку в такий спосіб визначену міну, встановлену за допомогою артилерії, ракет, мінометів або аналогічних засобів або скинену з літального апарату.

«Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що призначений, сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або заподіювати ушкодження, і який спрацьовує зненацька, коли людина доторкається або наближається до предмету, що здається нешкідливим, або чинить дію, що здається безпечною.

Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб.
Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто:

а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямованою на нього;

б) способом або засобом доставления, що не дозволяє спрямовану дію по конкретному військовому об'єкту;

в) якщо воно може спричинити випадкові втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб, шкоду цивільним об'єктам або те й інше разом, що були б надмірні стосовно очікуваної конкретної і безпосередньої військової переваги.

Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх попередньо запланованих мінних полів, установлених ними, і всіх районів, у яких вони в широких масштабах і відповідно до попереднього плану використовували міни-пастки.
Всі реєстраційні документи підлягають збереженню сторонами, що після припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних полів, мін і мін-пасток.

Протокол III поширюється на «запальну зброю», тобто зброю або боєприпаси, що у першу чергу призначені для підпалу об'єктів або заподіяння людям опіків за допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємкості з запальними речовинами).

Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї.

Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову в об'єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єктами.
Використання авіації з погляду міжнародного права признається допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного населення і т.п.
Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:
— зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супротивника;
— вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю;
— повідомляти тому, хто обороняється, що у разі опору пощади нікому не буде;
— незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави (нейтральної), що не бере участь у війні, прапором або знаками Червоного Хреста та ін.;
— примушувати громадян ворожої сторони брати участь у військових діях проти своєї держави;
— геноцид під час війни;

— убивство парламентера й осіб, які його супроводжують (трубача, сурмача, барабанщика);
— атака, бомбардування або знищення санітарних установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, санітарного персоналу;

— винищування або захоплення ворожої власності, крім випадків військової необхідності;
— бомбардування незахищених міст, портів, селищ, жител, історичних пам'ятників, храмів, госпіталів, не використовуваних у воєнних цілях;

— знищення культурних цінностей, історичних та інших пам'ятників, місць відправлення культів, або їхнє використання для забезпечення успіху у воєнних діях;
— деякі інші дії.

  1.  Режим військового полону та військової окупації.

Режим воєнного полону

Режим воєнного полону регламентований IV Гаазькою конвенцією, III Женевською конвенцією 1949 року про поводження з військовополоненими і Додатковими протоколами до Женевських конвенцій 1977 року. Відповідно до Женевської Конвенції військовополоненими вважаються такі особи, які потрапили під владу неприятеля:
а) особовий склад збройних сил, ополчення і добро вольчих загонів, що входять до складу збройних сил;

б) особовий склад партизанських загонів;

в) особовий склад збройних сил, що підпорядко вується уряду, не визнаному державою, що тримає в полоні;

г) воєнні кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами;

ґ) члени екіпажу торгового флоту і цивільної авіації;

є) населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Військовополонений знаходиться в полоні у держави, а не армії, що полонила його. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконав свій обов'язок. Ці положення повинні виключити помсту солдатові за те, що він воював проти армії, що полонила його.

Кожний військовополонений при його допиті зобов'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер.

Держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими. Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. До них не можуть застосовуватися репресалії. Військовополонені повинні бути захищені від насильства і залякування, їм забезпечується повага особистості та честі.
Держава, що захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. Військовополонені розміщаються в спеціальних таборах, начальниками яких повинні бути офіцери держави, що тримає в полоні, а самі табори повинні забезпечити повну гарантію таким особам щодо гігієни, збереження здоров'я і попередження епідемій. Табори повинні розташовуватися вдалині від районів бойових дій і мати чітко розрізнювані з повітря позначення з латинських букв
PW або PG.

Військовополоненим може бути також заборонено виходити за встановлену межу табору.

Військовополонені забезпечуються помешканням, харчуванням, одягом, медичною допомогою. До них повинен допускатися медичний і духовний персонал. У полоні зберігається носіння знаків відмінності.

Військовополоненим повинна забезпечуватися можливість працювати, з оплатою за цінами, що існують в місці розташування табору. Примушувати до праці забороняється. Офіцерський склад до робіт не залучається. За унтер-офіцерами залишене право здійснювати нагляд за веденням робіт. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних (наприклад, видалення мін) або принизливих роботах. У процесі роботи повинні дотримуватися вимоги техніки безпеки. Військовополоненим повинні бути дозволені зносини з зовнішнім світом. їм забезпечується також право подачі скарги владі держави, що тримає їх у полоні.

Військовополонені зобов'язані підпорядковуватися законам держави, що тримає в полоні, що має право застосовувати судові і дисциплінарні стягнення за проступки. Проте стягнення може бути накладено тільки один раз за одну провину. Заброняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному покаранню.

Військовополоненим дозволено відправляти релігійні обряди.
Не пізніше тижня після прибуття в табір військовополоненому повинно бути надане право послати лист родині й у Центральне довідкове агентство у справах військовополонених, що установлюється у нейтральній країні для збору і передачі на батьківщину відомостей про осіб, які утримуються в полоні. Військовополоненим слід надавати можливість одержувати листи і листівки, індивідуальні і колективні посилки.
Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються і репатріюються (повертаються на батьківщину), їм повинні бути повернуті гроші і цінності, узяті на збереження при полоненні.

Режим воєнної окупації

Воєнна окупація — це тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адміністрації на захопленій території.

Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує, зобов'язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до приношення присяги на вірність державі, що окупує, участі у воєнних діях, направлених проти їхньої країни, давати відомості про її армію. Повинні шануватися честь, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина. Держава, що окупує, зобов'язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Стосовно цивільних осіб забороняється:

а) чинити будь-які акти насильства, залякування або образи;

б) застосовувати примусові заходи, фізичного або морального порядку, зокрема, із метою одержання відомостей;

в) застосовувати катування, тілесні покарання, ме дичні досліди і т.п.;

г) застосовувати колективні покарання;

д) захоплювати заручників;

є) депортувати цивільне населення з окупованої території.

Іноземцям, які виявилися на території, що окупується, забезпечується право її покинути можливо в короткий час. Таким чином, воєнна окупація — це міжнародно-правовий режим, при якому:

а) збройні сили однієї держави тимчасово займа ють і удержують територію ворожої держави;

б) окупант здійснює функції воєнного контролю і цивільного управління шляхом установлення нових норм права;

в) продовжується стан війни між державою, що окупується, й державою, що окупує;

г) суверенітет стосовно окупованої території не переходить до окупанта і він не вправі цілком лік відувати стару систему права;

д) міждержавні відносини на окупованій терто рії регулюються нормами міжнародного гуманітар ного права;

є) після закінчення війни відносини з приводу окупації повинні бути ліквідовані в договірному порядку.

  1.  Захист цивільних об’єктів та культурних цінностей під час збройних конфліктів.

У період збройного конфлікту на території воюючих сторін розрізняють цивільні і військові об'єкти.

Відповідно до положень міжнародних норм, військові об'єкти — це ті об'єкти, що у силу свого розташування, призначення або використання вносять ефективний внесок у військові дії і руйнацію, захоплення або нейтралізація яких при існуючих обставинах дає явну військову перевагу.

Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільними. До них належать:

а) житла, споруди,засоби транспорту, використо вувані цивільним населенням;

б) місця, використовувані винятково цивільним населенням (притулки, лікарні та ін.);

в) джерела водопостачання, греблі, дамби, електро станції і т.п.

Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктами військового нападу.
Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року передбачає додаткові заходи із захисту культурних цінностей (тобто цінностей, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу).

До них належать:

а) пам'ятники архітектури, мистецтва, історії, рукописи, книги, картини та ін.;

б) музеї, бібліотеки, архіви і т.п.;

в) центри, у яких є значна кількість культурних цінностей.
Стосовно культурних цінностей забороняється: піддавати їх нападу або знищенню; робити культурні об'єкти об'єктом репресалій; вивозити їх за кордон, приводити в непридатність і т.п.

  1.  Закінчення війни та його міжнародно-правові наслідки.

Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них.

Перемир'я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (по усьому фронті).

Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим.
Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або задачами місцевого значення — добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін.

Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укладання мирного договору або мирного врегулювання.

Суттєве порушення перемир'я однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій.

Капітуляція — це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем.
Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкта, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 році).
Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів).
На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть формальну рівність із переможцем, за винятком випадку почесної капітуляції.
Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного припинення стану війни. Для цього необхідно або видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення стану війни, (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною) або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 року).

У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими сторонами і т.д.

Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють.

З припиненням стану війни для воюючих держав:

— перестають діяти багато договорів воєнного часу, у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що нормалізують відносини між державами;

— установлюються нормальні мирні відносини, у тому числі і дипломатичні;

— відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори;

— повертаються усі військовополонені;

— провадиться репатріація цивільного населення;

— здійснюється виведення окупаційних військ;

— передаються карти мінних полів для їхнього тралення і знищення мін;

— наступає політична і матеріальна відповідальність винної держави і кримінальної відповідальності головних воєнних злочинців;

— приймаються гарантії для недопущення війни в майбутньому (денацифікація, розділ військових флотів переможених держав, повна або часткова демілітаризація переможених держав).

Для нейтральних держав — припиняється стан нейтралітету у війні; а для всіх інших держав, що не воюють, — ліквідується необхідність дотримання режиму зон ведення війни, відновлюються безпека міжнародної морської і повітряної навігації у Світовому океані, відбувається репатріація їхніх громадян, інтернованих у ході війни, і т.п.

Другие работы

на тему- Категория Дао в трактате Дао дэ цзин...


Ломоносова факультет журналистики Реферат по философии на тему: Категория Дао в трактате Дао дэ цзин Работа студентки 206 гр. Наталии Митюшевой М...

Подробнее ...

ГОСУДАРСТВЕННЫЙ АКАДЕМИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ ГУМ...


стало исчезновение или по меньшей мере резкое снижение политического влияния всех политических сил претендующих на роль оппозиции политическому ...

Подробнее ...

This is... nd the udience cheers


POLLO ppers down left nd wtches her. CSSNDR How come nobody ever listens to me POLLO is giggling now. pollo Is tht you Get over here. CSSNDR run...

Подробнее ...

Кохлеарный неврит может быть вызван целым ряд...


Диагностика кохлеарного неврита включает аудиометрию и другие методы исследования слуха отоскопию исследование вестибулярной функции биохимическ...

Подробнее ...